Розділ 20

Варя

— Ну, ось ми й на місці, — заглушивши двигун свого позашляховика, Ренат простежив за моїм поглядом, виразно зітхнувши, як людина, що втрачає терпець. — Не дивись туди, Варю. Що трапилося — того вже не виправити. Головне, що ти жива.

А я не можу не дивитися на стіни моєї обгорілої хати... того, що від неї залишилося. На лякаючі дірки замість вікон, на обгризені вогнем залишки почорнілих меблів, на зітлілі спогади мого минулого життя. Те, що було колись важливе і мало для мене якусь цінність, стало холодним попелом. Там же, під шаром гару, і мої надії на краще. Серце стискається до болю, а я все ніяк до цього болю не звикну…

— Гадала, ми заїдемо і заберемо близнюків. Дуже хочу побачити братів, — бурмочу, змушуючи себе відвернутися від страшної картини. Дуже складно впоратися з емоціями. Намагаюся не заплакати, бо Ренат, незважаючи на його геройський вчинок, зовсім не той хлопець, якому хотілося б виплакатися, ткнувшись в плече. Не можу самій собі до ладу пояснити це відчуття, але поруч із ним… страшно бути слабкою.

— Нехай востаннє переночують в домі моїх батьків. Завтра їх побачиш. Адже ти сама мені сказала, що в лікарні тобі не подобається, ось я й вирішив, що сьогодні ми з тобою зависнемо тут. Заразом підготуємо кімнату для пацанів. А ще я хотів тобі показати ту купу речей, яку зносять для вас сусіди. Чутки про вашу біду розлетілися по всій окрузі, тому у вас вже є гора одягу, іграшок, рушників та різної всячини. Деякі навіть гроші передають. Ходімо, — обіймаючи за талію, Ренат впевнено веде мене до хати Савчука. Тепер місце його заслання стане і нашим тимчасовим притулком. Напевно, треба вважати, що нам нечувано пощастило і радіти щедрості Рената Бігуса, та я чомусь не можу перестати тремтіти. Хочеться розвернутися і втекти світ за очі.

В одній з кімнат і справді навалена скирта речей. Чужих речей…

Ох, я б багато зараз віддала, аби мати змогу натягнути свій улюблений старий светр, який мені ще бабуся зв'язала. Але він також став частиною попелу.

— Це правда, що хату підпалив мій батько? — Обертаюся до Рената, який навіщось простягає мені склянку з водою. — Ні дякую, я не хочу пити.

— Випий, Варюшо. Не можу дивитися, як ти нервуєшся. Це допоможе заспокоїтись. М-м-м… у сенсі вода найпростіший спосіб зняти напругу, — чарівно посміхнувшись, підносить склянку до моїх губ. Хмуриться, коли я зробила лише пару ковтків, змушуючи мене випити все до останньої краплі.

— А знаєш що, давай не говоритимемо сьогодні про пожежу, не будемо киснути та зітхати із сумним виглядом. Тільки не цього вечора, — відставивши склянку, з грайливим виглядом вмикає музику на своєму телефоні. — Ми танцюватимемо і радітимемо життю, Варваро. Хочу, щоби ти посміхалася! — різко смикає мене на себе, і я падаю в його обійми.

Ренат кружляє мене під повільну романтичну мелодію, і моя голова туманиться від терпкого запаху його парфумів та дотику його гарячих рук. Дивне відчуття — тіло приємно німіє, розслаблюється, втрачаючи чутливість. Лінії стають плавними і мене це смішить. Губи Рената такі теплі… мені лоскітно, коли він цілує мене у вушко… знову сміюся, обм'якаючи в його руках.

— Ти добре рухаєшся, Дикунко. Звабливо. Мені подобається, — шепоче, притискаючи мене до себе дедалі міцніше. — А ще мені подобається, як ти пахнеш і твоє волосся, воно таке шовковисте на дотик. …Варю, тобі не здається, що тут стає спекотно? Хочу зняти з тебе цю кофтину.

Мені дійсно стає жарко, в роті з'явився солодкуватий присмак, хочеться його запити, але замість цього я дозволяю жадібному язику Рената нишпорити у мене в роті і не противлюся, коли він стягнув з мене кофту ... разом із ліфчиком. Не вдається вимовити бодай хоч слово, не можу зловити жодної своєї думки. Я ніби уві сні, де нічого від мене не залежить.

Він чіпає мене, де йому заманеться. Не приховуючи насолоди, ковзає долонями по моїй оголеній спині. Щось шепоче, але я вже не можу розібрати слів.

Після чого підхоплює на руки і несе на ліжко, спокійно стягуючи з мене залишки одягу, оголюючи вже повністю.

Насилу розуміючи, що відбувається, спостерігаю, як він роздягається, пожираючи мене хижим поглядом задоволеного переможця, але в мене немає сил пручатися, ніщо в мені не обурюється, мені легше прийняти, ніж аналізувати… я на це зараз не здатна. Тому, коли Ренат накриває мене своїм тілом, я просто чекаю, повільно провалюючись у напівсон.

Нічого не відчуваю, нічого не хочу…

Прокидаюся від того, що в мене болить живіт і дуже важка голова, кожне кліпання повік ніби посилює клацання молоточків, що б'ють по скронях. Але найгірше те, що до мене повертається розуміння того, що сталося вчора. Мене сковує огида, а тіло бореться з бажанням виблювати з себе всі ці спогади без залишку, бо їхній післясмак надто мерзенний.

— О, вже прокинулася? — задоволено муркоче голос Рената і я змушую себе подивитися на того, кого тепер маю право ненавидіти до кінця своїх днів. — Ми з тобою вчора класно потусили. Ти була такою податливою, слухняною та… тісною. Я отримав цілий букет насолод. Твоя вдячність, Варваро, мене полонила. Тепер думатиму і згадуватиму про тебе з трепетом.

— Сволота... ти мені щось підмішав... у воду, — ледве повертаючи язиком, видихаю з обуренням, в роті наче піску насипали. — Ти мене використав… взяв силою…

— Е ні, я тебе не змушував, ти погодилася сама, віддалася мені з радістю та вдячністю. Не раджу доводити протилежне, інакше всі подумають, що ти просто хочеш зрубати грошенят із Бігусів. До того ж, тобі треба десь жити з твоїми спиногризами, а я можу дозволити тобі користуватися цією халупою безкоштовно. Будь далекогляднішою, Варю. Підлаштовуйся під обставини, — простягає до мене свою лапу, а я, відсахнувшись, давлюся власною жовчу. — Тобі стане в нагоді моє заступництво і ще знадобиться моя допомога. Тож, якщо мені захочеться найближчим часом знову опинитися з тобою в одному ліжку, думай про наслідки, не будь дурепою. Сподіваюся, тобі було зі мною добре? — підморгує мені з властивою йому зухвалістю, а мене нарешті вивертає. А разом із вмістом шлунку я втрачаю крихти своїх сил і знову вирубаюсь.