Розділ 18

Варя

Розплющую очі, бачу над собою Рената, згадую вогонь — хочу закричати, але не можу, охрипла. Хочу піднятися, але сил поки що також немає.

— Тихенько, куди це ми розігналися, дівчино? — посміхаючись, укладає мене назад. — Тобі потрібний спокій, все інше: догляд та лікування — я забезпечив.

— Хлопчики…

— Не хвилюйся, з близнюками все гаразд, ані подряпини, просто перелякалися. Вони під надійним наглядом. Я відвіз їх до своєї матері. Варюшо, ти теж дивом не постраждала. Тільки диму надихалася, але це мине. Кілька днів і можна виписуватися додому.

— Додому? — відчуваю, як тремтять губи, а очі застилають сльози. Немає в нас тепер дому. Напевно, хата згоріла вщент. Ані документів, ані речей не лишилося. Чомусь дуже шкода, що згоріли підручники та зошити близнюків… нові пенали, яким вони так раділи. Я досі в шоці, приголомшена і розчавлена, а коли оговтаюся — ревітиму білугою від відчаю, від нерозуміння як нам жити далі. Очевидно ж, що зараз я на препаратах, вводять щось заспокійливе.

— Хата, звісно, ​​згоріла. І, як я зрозумів, була не застрахована, — Ренат співчутливо підтискає губи, бере мою руку у свої теплі долоні. — Головне, що всі живі, Варюшо. З усім іншим щось придумаємо. Можете пожити поки що в моїй халупі, місце мого заслання радо тебе і хлопців прийме. Агов, сусідко, не падай духом, — вимовляє м'яко, дивлячись, як по моїх щоках таки поповзли сльози. Йому не зрозуміти, наскільки важливою була кожна дрібниця, яку ми втратили. Кому тепер потрібні голі та босі погорільці? Андрійко напевно плакатиме за своєю колекцією машинок, а Миколка за енциклопедіями та своєю улюбленою подушкою. Я не знаю, як мені впоратися і кому в ноги кланятися, щоб не дали пропасти.

— Дякую, що прийшов на допомогу і не дав згоріти живцем, — вимовляю насилу, у горлі наче кішки подряпали і в грудях болить, дихати досі важко. А тут ще й ці сльози, пізній переляк і усвідомлення паршивої реальності. Вперше хтось сторонній бачить мою слабкість, як я безпорадно рюмсаю. Але Ренат, мабуть, тепер вже не сторонній, він мені та братам життя врятував. Я у нього в неоплатному боргу до скону залишуся.

— Бачиш, у всьому можна знайти щось хороше, — витирає мені щоки, дбайливо поправляє ковдру. — Варю, треба заспокоїтись, хоч би як не було важко. Не можна плакати, інакше лікареві знову не сподобаються твої аналізи і він не дозволить привезти до тебе близнюків.

— Не буду більше. Коли я зможу їх побачити? — хрипко бурмочу, стрепенувшись, подумки хапаюся за краще, що залишилося в моєму житті. Поруч із ними я стаю сильнішою, підбадьорюючи їх — подарую надію і собі.

— Коли станеш слухняною дівчинкою, — усміхається Ренат, сідаючи на край мого ліжка. — Зможеш? — його впевненість та бажання допомагати мене трохи заспокоюють. Почуття вдячності за його вчинок, яке заповнює мене до країв, перекриває всі мої минулі сумніви та недовіру. Даремно я думала про нього погано, насправді Ренат хороший хлопець, не кожен може кинутися в палаючу хату. Ян, напевно, просто недолюблює брата або ставиться до нього з упередженням, бо цей шибайголова не підкоряється батькові-тирану.

— Я спробую, — навіть усміхнутися вдалося, дивлячись на нього.

— От і розумничка. Тому що, коли ти побачиш братів — на тебе чекає сюрприз, який, я абсолютно впевнений, компенсує всі втрати та жах пережитого, — у блакитних очах Рената затанцювали бісики, а красиві губи торкнула загадкова посмішка.

— Прошу, порадуй мене прямо зараз, мені це потрібно, — благаюче шепочу, тягнуся за його рукою, бачу, що він зібрався йти і мені дуже не хочеться залишатися самій. Інакше мене зжеруть мої власні думки.

— Наберися терпіння, — нахиляючись, цілує мене у куточок губ. — Мені, на жаль, треба бігти. Завтра подзвоню до лікаря і якщо він дасть добро — привезу твоїх пацанів. Слухайся медсестру і гарненько відпочивай!

Як тільки за ним зачинилися двері — намагаюся підвестися. Голова паморочиться, шумить. Не люблю лікарні, у їхніх стінах на душі завжди неспокійно. Стільки питань крутиться у думках. Через що сталася пожежа? З якого дива Ренат відвіз близнюків до своїх батьків? Що за сюрприз такий? Як дочекатися завтра і не збожеволіти?

— Варю, тобі без підтримки та нагляду ходити ще небезпечно. А раптом впадеш? — до палати заходить усміхнена медсестра, на бейджі написано «Тетяна — янгол медичного центру Аврора». — Сонечко, давай я тобі допоможу. Потихеньку. Все буде добре. Зараз Віктор Павлович тебе огляне. Може, поставимо ще одну крапельницю і скоро будеш як огірочок. Диво, що немає опіків. Тобі неймовірно пощастило, ти навіть не уявляєш. Явно народилася під щасливою зіркою, — торохтить вона, не помітивши моє скептичне хмикання. Дуже сумніваюся, що це саме я народилася під щасливою зіркою, швидше за все це Ренат Бігус у нас улюбленець долі. — Той, хто тебе витягнув не просто герой, а ще й справжній чоловік.

— Так. Цілком погоджуюсь, — я справді тішуся з того, що жива і що гаврики мої не постраждали. Але мені все одно лячно… дико лячно. Тому що ми тепер не лише бідні, а ще й бомжі, і тепер у мене точно відберуть братів. Я не переживу, якщо вони потраплять до дитбудинку.

Ранковим оглядом лікар теж лишився задоволений, навіть пообіцяв, що післязавтра з радістю мене відпустить. Під час огляду я трималася стійко, кивала з приклеєною усмішкою, а щойно залишилася сама — знову почала тремтіти наче мене лихоманить. Напевно, це нервове. Хочеться, щоб хтось обійняв міцно-міцно і не відпускав. …Дивно, я сумую за відчуттями, яких ніколи не відчувала. А ще за тим, кого мені не вдалося і вже не вдасться дізнатися ближче…

— Варя!!! — Двері відчинилися так різко, що я спочатку від несподіванки підстрибнула на ліжку, а потім кинулася назустріч, спіймавши і притиснувши до себе спершу Андрійка, а потім і Миколку. — Ми не хочемо більше без тебе! — пригортаються до мене, скучили і досі нажахані.

— Мої хороші, мої рідні, ви справді неушкоджені? А то я вас знаю, вдаритеся і не зізнаєтесь? — Цілую, обіймаю, ковтаючи сльози радості. — Ви не голодні? Добре поводилися?