Розділ 15

У Андрійка з Миколкою радості немає меж, другий день їх катають на джипі, ще й завтра до школи не треба йти. На зворотній дорозі Ренат базікає виключно з близнюками, розповідаючи їм про свого коня. У нього виявляється, ще й кінь був, який збирав яблука, робив реверанси та вмів грати у хованки. Мої малі сміються, Андрійко завалює його питаннями, а я, поглядаючи на Миколку, який висловлює свої емоції лише мімікою та жестами, навіть боюся сподіватися, що він колись знову заговорить. А раптом буде потрібна операція чи дороге лікування? І чим я розплачуватимуся? Піду до Рената у сексуальне рабство? Від однієї лише цієї думки — кишки у вузол скручуються. Мені ще ніколи не було так страшно. Кажуть, якщо тобі здається, що ти в безвиході, в глухому куті — треба ламати стіни. Ось тільки в моєму випадку мені доведеться зламати себе.

— І де зараз твій Арес? — питає Андрійко.

— Втік на веселку, — зітхаючи, намагаючись усміхатися, відповідає Ренат і я вже точно знаю, що йому на це скаже мій брат.

— Мені хоч і сім, але я не дурко. Веселка — це оптичне явище, коли світло проходить через краплі дощу та переломлюється, розпадаючись на різні кольори. Нам Варя дитячу енциклопедію подарувала, там все написано. Ніхто по веселці не бігає. Так і скажи, що кінь здох.

— Гм, ти диви який розумник, — хмикає Ренат. — Якщо ти такий дорослий, то скажу тобі правду. Арес сильно захворів, йому було вже не допомогти і мій батько пристрелив його, щоб кінь не мучився.

— А коли твій батько постаріє і захворіє ти його теж пристрелиш, щоб не мучився? — питає Андрійко сердито, але обидва насупилися, що він, що Миколка.

— Гарне питання. Ти дуже тямущий хлопець, — Ренат не зовсім знає, що відповісти, кидаючи на мене погляд, ніби благаючи про допомогу. Але я не збираюся допомагати йому красиво викрутитися, діти іноді вміють так зачепити душу своїм питанням, що днями мучишся, розмірковуючи. Вони бачать світ інакше, а ми розучилися дивитися на нього з такою самою безпосередністю, як вони.

Ренат своєю поведінкою всіляко підкреслює, що він не збирається нав'язуватися. Навіть не напрошувався в гості, не шукав причин побути зі мною вдвох або навіть торкнутися мене. Підвіз і розкланявся, буркнувши, що в нього ще є деякі справи. Домовилися, що завтра виїжджаємо о восьмій ранку. Загадково мені підморгнув, сів у машину та покотив. Ось така трансформація з хлопцем відбулася, а мені ламай тепер голову, розслаблятися чи напружуватись ще більше.

Здається, цієї ночі я толком і не спала. Три рази перевірила медичну картку Миколки, поклала на видне місце, щоб не забути. Приготувала їм чистий одяг, запрала пляму на курточці Андрійка, взуття начистила, вирішила, що одягну сама. Двоюрідна сестра залишила мені деякі свої речі. Тому я обрала собі вузькі джинси та ошатний светр, щоб не виглядати задрипанкою. Хоча, дивлячись на нас, лікар і так здогадається, що ми «бідні родичі». Я не часто морочуся тим, що ми живемо в злиднях, але іноді втомившись прикидатися сильною, буває задихаюся від несправедливості, безпорадно стискаючи кулаки. Мабуть тому, що я одна. Вчора, розмовляючи з Яном, на якусь мить мені раптом захотілося, щоб він поділився зі мною своєю силою. Дурне бажання, не дарма він вважає мене наївною дикункою.

Начебто тільки задрімала, а вже хтось стукає у двері. Перша думка — батько протверезів, наскріб трохи любові до нас, наважившись переписати хату. Відчиняю — на порозі, посміхаючись на всі тридцять два, стоїть Ренат із пакетом свіжих булочок.

— Доброго ранку, сусідко. Подумав, може, поснідаємо разом. Я ночував у… друга, повертаючись зазирнув у цілодобову булочну, — без поняття навіщо він мені звітує, ніби мені є діло, де ночував цей спокусник. Пропускаю його в будинок, ставлю чайник, буджу близнюків, які одразу влаштовують біля умивальника метушню та змагання, хто першим забризкає все навколо зубною пастою. Напевно, після цих двох гавриків своїх дітей мені вже не захочеться мати. Це важко.

— Варю, ти як? Нервуєш? — Ренат спочатку ловить мій погляд, потім руку.

— Помітно? — А як тут не нервувати.

— Все буде добре, — посміхаючись, заводить мені волосся за вухо. Такий інтимний жест. І знову в мені змішалися всі почуття та емоції, серце занепокоїлося, стислося через його увагу.

— Обіцяєш? — Допитливо заглядаючи йому в очі, намагаюся роздивитися там правду.

— А ти зможеш повірити?

— Я спробую, — зітхаю. Сьогодні важливий день, сподіваюся, хоч щось проясниться.

Ренат поводиться мило та турботливо, хоч до ран прикладай. Мажор різко став лапочкою і це так... дивно, тому що в його очах стрибають зовсім не пухнасті бісики. Хлопчики принишкли, побачивши лікарню, Андрійко взяв Миколку за руку. Для них не важливо, хто з них хворіє, бо вони завжди ходять до лікаря разом. Андрійко народився раніше на кілька хвилин, тому вважає себе старшим, захищає і це не може не зворушувати. Лікар його навіть похвалив. Хороший професор, мені сподобався. Уважний, спокійний, з почуттям гумору. Про все розпитав, вивчив картку, відправив на ЕЕГ та МРТ, яке нам зробили тут же, у клініці. Жодних черг, усі такі ввічливі, чуйні.

— Що я можу вам сказати, мила Варя, — вивчивши результати, знімаючи окуляри, вимовляє лікар, дивлячись мені прямо в очі. — Його німота справді пов'язана з психологічною травмою. Фізично хлопчик здоровий. Випадок рідкісний, та багаторічний досвід підказує мені, що візити до дорогих психологів теж не дадуть результату.

— Тобто лікування немає? А що йому тоді допоможе? — бурмочу мало не плачучи.

— Життя, дівчинко. Життя йому допоможе. Наберіться терпіння. Емоції мають дати зрушення. Це станеться несподівано. Наприклад, улюблена команда заб'є гол і він закричить від радості разом з усіма. Не виключено, що спрацювати може й переляк. Але краще, звичайно, щоб це були гарні емоції. Оточуйте Миколку любов'ю, потрібно, щоб дитина отримувала приємні враження — і він заговорить.

Заковика в тому, що приємних вражень у нашому житті дуже мало.