Розділ 14

Варя

— Тьоть Галь, ви мого татка не бачили? — Відправивши хлопчиків до школи, відсидівши одну пару і відпросившись з інших у куратора, повернулася додому в надії знайти батька більш-менш тверезим. Хоча з моїм щастям легше знайти співаючий стовп. Почуваюся незручно, тупцюючи біля хвіртки нашої місцевої самогонщиці, але тільки вона може сказати приходив батько сьогодні похмелятися чи ще не дійшов.

— Сьогодні не бачила, але чула, як Людка Жалдачка скаржилася сусідам, що він спить у неї в сараї разом із її козами. А нащо він тобі так терміново знадобився? — у нашому кутку усі в курсі, що Галька Печериця не тільки жене самогон, вона ще й збирає плітки, тому не дай боже ляпнути щось не те. Але й не сказати не можна — ця зірка обов'язково вигадає історію, яку потім тричі перекрутять.

— Наснився він мені сьогодні якось недобре, ось і вирішила перевірити чи не згорів від цієї клятої горілки. Піду пошукаю, — і не витрачаючи більше часу на розмови з цією язикатою Хвеською, біжу до будинку Желдаків, що стоїть біля самої балки.

Краєвиди у нас тут і справді вельми гарні, природа, свіже повітря, гуляй та милуйся. Не дивно, що Бігус розкотив свою губу на цю землю.

Кози скачуть, паркану з боку балки немає, сарай не замкнений, зрозуміло, чому цей алкаш сюди повадився. Хропе на стозі сіна, лякаючи мишей. Жалюгідний, огидний, слабкий. А колись Віктор Чорновус був вправним теслею.

— Батьку, прокидайся. Агов, чуєш мене? — безцеремонно трясу його за плече. Ян має рацію. Пів ночі думала над його словами.

— Киш, Варваре! І привидиться ж таке, — невдоволено бурмоче, намагаючись перевернутись на інший бік.

— Хочеш бахнути стопочку? — сама не вірю, що таке пропоную. Натомість це діє. Різко сідає, протираючи свої почервонілі беньки, витріщаючись на мене з подивом. — Куплю тобі цілий літр цієї отрути, якщо підеш зі мною до нотаріуса. Треба, щоб ти переписав хату на мене. А то хіба мало, доп'єшся до білої гарячки, а мені потім вирішуй ще одну проблему, — я з ним непривітна, говорю крізь зуби, бо він вже давно не заслуговує ні на мою повагу, ні на мою посмішку.

— Фіг тобі, мала профура! — сує мені скручену дулю під ніс. — Бач, чого надумала! Вже не така крута без свого хахаля? Хата моя і крапка!

— Діти також твої! У тебе ще є два сини, не забув? Яких я виховую і годую самотужки, поки їхній татусь під парканом валяється. Ні душі в тобі не лишилося, ні совісті! Соромно, що ти наш батько! — підхоплююсь на ноги, настільки він мені неприємний, що не можу я з ним по-хорошому. На нього жодні аргументи не вплинуть.

— Ще й нахабства вистачило літру пропонувати, там щонайменше каністру потрібно. Є в тебе стільки? — хапає мене за рукав, у каламутних очах спрага, а в серці вже давно порожнеча.

— Буде, коли документи підпишеш, — вириваюсь і відчуваю, що діла не буде. Потрібно, щоб хтось узяв його за шкірку і притягнув до нотаріуса силою. Хоч бери та проси Яна про це.

— Я подумаю, — кривиться батько. Не хоче поступатися і втрачати, як він вважає, останній важіль тиску. Отже, грошики на пляшку в нього зараз є, восени він сусідам городи перекопує. — Може, скоро зроблю тобі подарунок на день народження.

— Ти його пропустив. Надумаєш, приходь, — з гіркотою мотнувши головою, вибігаю на свіже повітря. А глянувши на годинник — додаю кроку, треба їхати за близнюками.

Чую, що ззаду мчить машина, притискаюся до узбіччя, але не обертаюся, поспішаючи на автобусну зупинку. І раптом аж підстрибую, злякавшись різкого сигналу. Йому, що місця замало?

— Варя! — летить мені навздогін голос Рената. — Ну, ви, дівчино, даєте! За тобою навіть на джипі не вженешся!

— Вибач, у мене купа справ, — кидаю, глянувши на нього через плече, вперто продовжуючи йти. Після вчорашнього поки щось немає бажання спілкуватися. Але вже за хвилину його махина перегороджує мені дорогу і принциповий погляд блакитних очей говорить мені про те, що він від мене не відчепиться.

— Я підвезу куди треба. Ти в школу за малими? Я дізнався щодо лікаря, Варю. Нас готові прийняти. Тож… сідай, поговоримо, — вимовляє серйозно, з розстановками, впечатуючи кожне слово у мій розпач. І я сідаю, бо… Хоча б вислухаю, а там… побачимо.

— Чого така зажурена? — Ренат м'яко рушає з місця.

— Бачилася з батьком. …І що то за клініка? — хитнувши головою, даю зрозуміти, що про мого батька ми розмовляти не будемо. Сподіваюся, Ренат зрозумів.

— Одна з найкращих приватних клінік у столиці. Лікар невролог з тридцятирічним стажем роботи і купою вдячних відгуків. Я знаю його особисто. Можеш відпросити пацанів на завтра, прогуляють один день занять, не страшно. Зате столицею покатаємося. Можна сходити ще кудись, крім клініки.

— Завтра? — задихаюся від переляку, точніше від того, що рішення потрібно приймати вже зараз, як і… дати свою згоду на «подяку». Стає жарко, починає нудити, голова паморочиться і я вже не проти вистрибнути на ходу. — Можеш зупинити?

Ренат без зайвих питань звертає на узбіччя, відчиняю дверцята, хапаю ротом кисень, підставляючи обличчя прохолодному вітру.

— Варю, в чому справа? Що таке? Тобі зле? Я тебе чимось засмутив? — обережно торкається мого плеча.

— Тепер я маю розплатитися з тобою сексом? — Ціджу крізь зуби, не повертаючи голови.

— Тільки якщо ти сама цього захочеш, я не збираюся тебе примушувати, — чую усмішку в його голосі. — Ми в будь-якому разі покажемо Миколку лікарю.

— Правда? — дивлюся на нього, і від поблажливої ​​ніжності у його очах мені стає легше, паніка відступає.

— Правда. А ти чомусь вирішила, що я покидьок? Ян наговорив про мене якихось гидот? — Бере мене за руку, вдивляється в кожну емоцію, яка ковзає моїм обличчям.

— Ян нічого такого про тебе не говорив, — мені чомусь не хочеться обговорювати з Ренатом його старшого брата. Для мене це ніби особисте, тільки між мною та Яном, це щось заборонене, трепетне і я нікого не хочу туди пускати. — Сказав тільки, що мені доведеться продати будинок і поїхати.