Розділ 11

— І що тобі за твою допомогу від мене потрібно? Люди зазвичай просто так великі суми не викладають, жодного разу таких добряків не зустрічала, — принципово сідаю на подертий котами диван у самісінький куточок, підтягуючи коліна до підборіддя. Зиркнувши на Рената, швидко відводжу погляд і червонію. Він так усміхнувся, що й без слів зрозуміло, на що він розраховує. Але мені чомусь як останній ідіотці здається, що хлопець має по-чесному все сказати, а не в ігри грати та ховатися за багатозначними посмішками.

— Варюшо, ти так серйозно до всього ставишся, це не може не зворушити, — Ренат підривається з крісла, не сидиться йому там, і впевнено вмощується поруч зі мною, підсунувшись надто близько. — Не думав, що це доведеться обговорювати. Люди взагалі-то в сучасному світі на такі речі зараз дивляться набагато простіше. Ніхто після першого поцілунку не одружується.

— Не треба розмовляти зі мною як із забитою кретинкою. Чому б тобі не знайти дівчину свого кола? — Повертаю голову, натикаючись на його грайливий погляд. Очі такі гарні і ніби добрі, а мені чомусь неспокійно.

— А тепер ти говориш так, ніби вважаєш себе дівчиною низького ґатунку. Що це за комплекс низької самооцінки? Я зараз вільний і в цю саму хвилину дивлюся на дівчину, від якої мені б хотілося отримати у відповідь трохи ласки. Не бачу нічого поганого в тому, коли двоє людей кохаються. Життя завжди дає нам можливості. Потрібно просто вміти їх брати. Варю, все буде добре, — тягнеться до мене з явним бажанням цілуватися, вже майже торкнувся губами… і раптом ми обоє сіпаємося від різкого стуку в двері. Хтось по-хамськи лупить в них кулаком.

— Клянуся, якщо цей алкаш знову приперся — я скину його в старий колодязь! — роздратовано схоплюється Ренат, опинившись раніше за мене в передпокої. Відчиняє двері і… робить крок назад.

— Ось ти де, Ромео недороблений, — зневажливо хмикає Ян. — І чому я не здивований? Найкраще ти, звичайно ж, вмієш охмуряти дівчат. Точніше — це єдине, що ти вмієш. Я тобі завадив? Ти тому трубку не брав?

— А тобі, я дивлюсь, припала до душі роль наглядача. Так, у мене були свої справи. І ти не маєш права вдиратися до чужих будинків, — огризається Ренат.

— Тоді вийди, поговоримо, поки ти мене остаточно не вибісив, — шипить Ян, загрозливо примружившись. Здається, ще хвилина і він потягне Рената за вухо, як той днями тяг мого малого.

— А чому ви… ти не вітаєшся? — мене трохи обурює те, що стоячи на моєму порозі цей піжон вдає, що він мене не помічає.

Нервово сковтуючи, зустрічаюся з його сталевим поглядом, його величність змилостивився і нарешті на мене подивився.

— Вітаю, Варваро. Перепрошую, що так неестетично потурбував, — вимовляє з холодною чемністю. — Зараз я вздрючу цього гуляку, а потім загляну до тебе на хвилиночку. Сподіваюся, ти не проти послухати трохи правди? — І далі, не особливо церемонячись і не чекаючи моєї відповіді, хапає Рената і витягає його ґанок, штовхаючи в спину. Грубо. Видно, що злиться.

У мене немає бажання підслуховувати, про що вони зібралися там сперечатися. Заглядаю до близнюків, перевіряючи, чи всі у них гаразд і повертаюся до кімнати. Від нових сусідів самі лише проблеми. Ох, відчуваю краще б мені їх не знати зовсім. Ще й цей злюка якусь правду зібрався повідомити, сто відсотків неприємну. Замислившись, намагаюся заспокоїтись.

— Наскільки ти горда? — лунає позаду мене стриманий голос Яна, змусивши мене підскочити від несподіванки. Як йому вдалося так нечутно підкрастися?

— До чого це питання? — Обертаюся і ось що дивно — миттєво вкриваюся мурашками. Виявляється, я все-таки боягузка якщо вже незрозуміло чому так його боюся. Чи це ніякий не страх, а щось інше?

— До того, що з такими хлопцями, як Ренат, пристойній дівчині потрібно тримати дистанцію, — підходить ближче, вивчаючи мене своїм чіпким поглядом. — Принаймні спочатку в мене склалося враження, що ти пристойна дівчина, горда, запальна... чиста.

— Ваш... твій брат не здався мені поганою людиною, — відповідаю так тихо, що Ян, мабуть, не почув. Не можу нічого з собою вдіяти, коли він поряд.

— Дозволяю перейти на «ти», — хмикає. — Він тобі подобається? А ти йому? Думаєш, ти будеш першою незайманою в його колекції? Дикунко, невже ти настільки наївна? — Жорстку лінію губ Яна кривить подоба поблажливої ​​посмішки. Зважаючи на все, його тішить, що він мене лякає, що я не можу відповісти йому так само зухвало. Пильний погляд стискає мені горло, паралізує. — До всіх проблем хочеш додати ще й розбите серце? Чому ви дівки такі дурні? — стоїть майже впритул, насолоджуючись моєю панікою або як ще пояснити дивний вираз його потемнілих очей.

— А тобі яке діло? Ти мене не знаєш, — нарешті видихаю.

— Зате я добре знаю свого брата, — вібрація його низького тембру викликає в мені чергову хвилю тремтіння, а його владний дотик до мого підборіддя холодними пальцями — перекриває мені кисень.

— Сам не зрозумію, чому мені раптом захотілося тебе пожаліти. Можливо, ти мені декого нагадуєш. …Послухай, людина, яка мене виростила, обожнює отримувати своє. Северин Бігус не так упивається баришом, як можливістю пройтися по законам і чиїмось долям своїми брудними чоботями. Йому начхати на сиріт при живих батьках, на його думку, ти просто не пройшла природний відбір. Йому начхати на стареньких, алкашів і всіх інших людей з низьким матеріальним достатком, вони для ного просто невдахи. Ренат не піде проти батька, не тіш себе ілюзіями…

— І тобі начхати? — перебиваю його, його ж методом психологічного тиску.

— Я мислю глобальніше, — відповідає ухильно. — І не про мене зараз мова, а про тебе. Знайди свого батька і вмов переписати хату на тебе. Вам доведеться звідси поїхати... Варя, — з такою інтонацією моє ім'я ще ніхто не вимовляв. По спині холодною змійкою поповзло якесь приємне відчуття.

— Він не погодиться, — понуро опускаю голову.

— Такі як він за три літри самогону погодяться продати рідну матір. Знайди аргументи, переконай і не здумай його пожаліти, — голос Яна знову стає жорстким, як у людини, з якою небезпечно сперечатися.