Розділ 9

 — Як ти знайшов мене? — пристебнувшись, зніяковіло натягую спідницю на коліна. Якого греця я її сьогодні одягла, сидиш і ногами світиш, а він очі скошує, цікаво йому. Намагаюся сердитись на Рената після вчорашнього, але щось усередині мене гасить цю злість, як хвилеріз.

— Не треба було дзвонити Яну, — хитає роздратовано головою. Дивна у нас розмова.

— Вибач, не змогла придумати нічого кращого. Там ще у списку контактів на літеру «я» були Янка-буфера та Януся-пуся. Треба було їм набрати? — Ось з Ренатом у мене виходить розмовляти і іронічно, і зухвало, а з його братом ні. Той змушує мене втрачати дар мови самим лише поглядом.

— Це найближчий економічний технікум, тож знайти тебе було не складно, — сопе. Напевно, Янусю-пусю даремно згадала. — А ти з характером. Розумію, чому Ян на тебе поглядає. «Кожен поважаючий себе хижак обожнює гарне полювання». Теж слова мого батька.

— З чого ти раптом вирішив, що цей злюка на мене поглядає? Немає такого, — заперечую і густо червонію, щоки аж палають. Та що ж це таке!

— Хм, знаєш, як мій брат дивиться на дівчат? — чиркнув по мені своїми блакитними очиськами і знову на дорогу втупився. — Ян дивиться крізь них із байдужістю досвідченого споживача, якого вже нічим не здивувати, наче відкривши свою величезну шафу вибирає із сорока сорочок світло-сірого кольору якусь одну. А тебе він... бачить. Але не лякайся, він надто прагматичний і розважливий, Ян не витрачатиме на тебе свого часу.

— Ренате, до чого ти ведеш? — Мене нервують всі ці розмови про Яна, його брат мене до чортиків лякає і взагалі припущення Рената виглядають божевільно-ідіотськими, аби тільки язиком чесати.

— До того, що я зможу тебе захистити і від Яна, і від бізнес-машини мого батька. Варю, тобі треба продати будинок, я простежу, щоб тобі запропонували найвигіднішу ціну…

— Стоп. Я так розумію Робін Гуда з тебе не вийде. Ти раптом надумав допомогти тільки мені, а решті хто допоможе? Через три хати від нас живе баба Катя, вона ледве ходить, в неї нікого немає. Куди її виселять? У бомжатник якийсь? Твого батька треба зупинити, нехай спрямує свої апетити на незаселені ділянки. …Ось тут поверни, будь ласка, праворуч, треба забрати близнюків зі школи. Радості буде повні штани, що їх на такій машині покатають, — зітхаю втомлено. Здається, втома стає непідйомною, вона так довго накопичувалася, боюся, що я не впораюся.

— Один я не зможу йому завадити. Але ... якщо по-хитрому вийти на його конкурента. Ох, Варваро, ти змушуєш мене зрадити мого батька, — не чую жалю в його голосі, це скоріше схоже на азарт.

— Ну, якщо тебе можна змусити боротися за справедливість, значить, ти ще не втрачений для людства, — у глибині душі закрадається кілька запитань «чому він насправді це робить і на яку подяку від мене він розраховує»? — Северин Бігус не дуже збідніє, я думаю. Зате на твоїй совісті не висітиме купа ошуканих людей. Ти хочеш і сам йому за щось помститися?

— Можливо, — стримано посміхаючись, відповідає ухильно. — Варю, я можу спитати тебе про вашу маму? Чому вона живе не з вами? Може, буде краще, якщо ви переїдете до неї подалі від цього алкаша?

— Три роки тому наша мамця зустріла «чоловіка своєї мрії». Вона у нас красива, товариська, балакуча, завжди вміла себе подати, але з її слів «вона втомилася тягнути все на собі та отруювати своє життя безвихіддю». Любов до нашого батька у неї згасла, вони часто сварилися і навіть билися. Він став пиячити ще більше і частіше через ці скандали, а коли вона пішла — взагалі не просихав. Її новому коханцю була потрібна вона, але не ми. І мама вибрала нове життя. Тепер вона дзвонить лише щоб привітати нас із днем ​​народження. Що на мій погляд надто лицемірно. Вона вийшла заміж вдруге, її новий чоловік чи то власник бару, чи то нічного клубу. Народила йому дочку. І нас чоловік її мрії бачити у своїй оселі не бажає. Як втім і допомагати. Деякі люди, якщо їх поманити красивим життям, чомусь дуже легко викреслюють своїх близьких зі свого минулого життя. Я не можу їй цього пробачити. То що, буде якась порада від мажора?

— Мажора? Фу, я не мажор. Не кажи такого, — пирхаючи, кривиться, смішить мене після того, як я поділилася з ним ще одним моїм потаємним болем.

— Хіба? Мажори — це розпещені чада багатих батьків, які фінансово повністю залежать від своїх заможних татусів чи матусь. Хіба це не тобі встановили ліміт на банківську картку і відправили до старої халупи подумати над своєю поведінкою?

— Гаразд, вкусила. Задоволена? Я довбаний мажор. Напевно, я на це заслужив. …Мені шкода, що ваша мама зробила саме такий вибір, — змінює інтонацію, каже м’яко, співчутливо. — Слухаючи її голос, мені здалося, що вона сумує за вами.

— Тобі здалося, — відрізаю.

— У будь-якому випадку я захоплююсь тим, як ти дбаєш про своїх братів. Я помітив, як тобі важко, що вам бракує коштів. Ти борець, Варю. У розпещеного мажора в голові не вкладається, де ти береш сили та мотивацію, — Ренат зупиняє машину навпроти школи. Складає руки на колінах, дивиться на мене уважно, з теплом. Треба ж, він захоплюється. Та мені лестить не це, а те, що він намагається вникнути в мою ситуацію, цікавиться, слухає. І всупереч моєму неоднозначному до нього ставленню, коли такий хлопець… від якого складно відірвати погляд, щиро цікавиться… мною, замордованою труднощами дівчиною, яка забороняє собі мріяти про романтику, ніжність, поцілунки… так ось, коли він так дивиться — це ламає внутрішній опір, трощить у мені впертого стоїка. Хочеться бути просто тендітною слабкою дівчиною поруч із кимось сильним.

Забираю моїх хлопчаків, вони, звичайно, у повному захваті летять підстрибом до джипа. Як мало потрібно для радості — залізти на заднє сидіння позашляховика.

— Ніхто не проти заїхати до кафе? Я особисто дуже зголоднів, — заявляє Ренат і додає, помітивши, що я напружилася. — Це для них, — киває на близнюків. — Столичний прищ намагається виправити перше враження, не хочу, щоб малий згадував, як я тягнув його за вухо. І я справді дико хочу жерти. А ще це замасковане побачення.