Розділ 8

 — Це Варя. Я не знаю, як мені бути. Тут Ренат… — мимрю, як затюкана дурепа і це все ефект його голосу.

— Звідки у тебе його телефон? — І Ян звичайно ж мене перебиває суворим, жорстким тоном.

— Випав... у п'яного Рената з кишені. Твій… ваш брат лежить посеред двору і не хоче підводитися. Та він і не зможе, — мене аж у піт кинуло, ніби я не по телефону розмовляю, а піднімаюся на Говерлу. Не знаю, як краще до нього звертатися на «ти» чи на «ви», бо він значно старший за мене. Мабуть, років на десять.

— Незабаром буду! — прогарчав Ян у слухавку і відключився.

Ренат лежить на спині, щось нерозбірливо мукає, намагаючись доторкнутися до моєї ноги і на всі мої прохання піднятися на ноги — починає давитися дурнуватим п’яним сміхом.

Навіть не уявляю, з якою швидкістю летів старший брат, але я почула рев його джипа вже за два перехрестя від нашої вулиці.

Вискочив, дверцятами грюкнув так, що я аж сіпнулася. Злий, як легіон незадоволених чортів.

— Де він так набрався? І багато в тебе такого «чаю»? Ти теж забухана? — Господи, у мене від цієї крижаної сталі в його голосі, всі нутрощі у вузол скрутилися.

— Я не вживаю алкоголь. І я не в курсі де він вештався. Я вискочила з хати, коли він паркан зніс, — лепечу, виправдовуючись.

— Іменинниця… на мене… сердиться… — пирхає Ренат.

— Тебе не це мусить хвилювати, — Ян різко хапає брата за петельки і не особливо надриваючись тягне його до хати, наче той не важить кілограм вісімдесят. Шпурнувши Рената на диван, обводить кімнату прискіпливим поглядом.

— О котрій поїхала команда клінінгу?

— Не знаю, — відповідаю ледве чутно.

— А що ти знаєш, м-м-м? — нагороджує мене таким поглядом, що я роблю кілька кроків назад і прилипаю спиною до стіни.

— Хочу... щоб ви... обидва… звалили на фіг. Я проводжу, — Ренату все ж таки вдається підвестися з дивана, але краще б він цього не робив, судячи з виразу обличчя Яна.

— Як ти посмів сісти п'яним за кермо? — Зло цідить крізь зуби і з силою б'є Рената в живіт. Я знаю, як це боляче. Не встигаю схаменутися, як опиняюся між ними.

— Не бий його! Не треба! Він зараз нічого не тямить! — у спробі відштовхнути Яна, упираюся руками в це м’язисте наче кам'яне тіло. Його й утрьох не посунеш.

— Не лізь в чоловічу розмову! Ішла б ти додому, дикунко, — шипить Ян, пропалюючи мене поглядом своїх небезпечних темно-попелястих очей. Під цим поглядом навіть серцю битися складніше і дихати боляче, але я все одно нашкрябала рішучості.

— Ренат розповів мені, що ви хочете вигнати нас із наших будинків!

— Він тобі розповів тільки це? Так мало? — уїдливо хмикаючи, Ян нахиляється до мене трохи ближче, і я вже ладна обсипатися додолу попелом, як тліючий папірець. Блін, що він за людина така. — Порада: продавай будинок, хапай своїх сопляків, манатки та неси звідси ноги. Тримайся подалі від Рената. Почула?

— Я звідси не поїду, — відповідаю одними губами, голос зник.

— Тоді тобі не сподобається те, що буде далі, — поблажливо киває мені на вихід.

— Ваша родина не боїться, що бумеранг якось повернеться? Чим більше ображаєш людей…

— Бумерангом зазвичай заспокоюють себе невдахи, — карбує кожне слово з неприхованою зверхністю, знову не дослухавши те, що я хотіла сказати. — Далі ми без тебе. Дякую за дзвінок. Тебе вивести звідси? — Та я сама втечу, бо більше не в змозі винести цю емоційно-напружену атмосферу, яку вміє створювати навколо себе Ян.

Ноги моєї більше не буде в цій хаті. Наступного разу у бік Рената навіть голови не поверну і близнюкам забороню з ним спілкуватися. Жахливі люди! Великі гроші зробили їх безжальними, холодними та жадібними. А ще страшенно небезпечними, як Ян. Він так на мене дивився… присягаюся, у мене кров у жилах охолола. Ренат ще не встиг зачерствіти, але в нього все попереду.

…Як тепер заснути? Качалася години зо дві, перекладаючи подушку, а коли почула рев мотора — завмерла, ніби він може мене почути. «Модне пальто» поїхав і дихати одразу стало легше…

   Ранок понеділків завжди метушливий, чого мені тільки вартує стягнути близнюків з ліжка о сьомій годині. Збираюся сама, контролюю, щоб поснідали. У нас сьогодні не найкорисніший сніданок — рештки розкоші «Київський торт». А завтра повернемось до вівсянки на воді, зате з малиновим варенням.

Вискакуючи з хати, у бік нового сусіда не дивлюся, як собі й пообіцяла, але близнюки помічають потрощений паркан із криками «ух ти», і я мимоволі повертаю голову. Жодних ознак життя, сьогодні у мажора за розкладом похмілля.

Ледве встигли на автобус, на жаль, школа далеко, доводиться їздити і це ще одна стаття витрат. Спочатку заводжу братів до класу, потім уже пішки біжу до технікуму.

Сподіваюся закінчити навчання з червоним дипломом, у мене найвищий бал за кожен залік, те саме з іспитами, мої курсові завжди хвалять. Просто із червоним дипломом шанси знайти високооплачувану роботу — збільшуються.

Мені не важливо, що я одягаюся, м’яко кажучи, скромно, що в мене немає гарних нігтиків, нічого нарощеного, я на сто відсотків натуральна задрипанка, без прикрас. Немає ні косметички, ні улюблених парфумів, бо в мене з моїми однолітками різні цілі та цінності.

Я зможу, виберусь із цієї бідності та замкнутого кола випробувань, адже я обіцяла братам, що у нас все буде добре. Що ми житимемо у великому, світлому, затишному будинку, будемо їсти бутерброди зі справжнім сиром та маслом, питимемо коли захочеться апельсиновий сік і їздитимемо на море. Я їм обіцяла.

…Виходжу з авдиторії найостанніша, розмовляла з нашою Гаврилівною щодо стажування на зимових канікулах, до них ще три місяці, але з групи візьмуть лише двох найкращих студенток, тож про це треба подбати заздалегідь.

Дивно, чого це мої одногрупниці не розходяться, тупцюють на помпезному ґанку, хихикають, позують. Протискуючись, спускаюся сходами і... розумію в чому причина. Просто перед будівлею нашого економічного технікуму стоїть величезний чорний джип, йому навіть вистачило розуму заїхати на пішохідну алею. А біля свого залізного коня, ліниво роздивляючись дівчат, спершись на масивне крило, стоїть Ренат, демонструючи себе у всій красі «модно, дорого, багато». Дівчата шушукають, гадають за ким він приїхав, деякі навіть грайливо махають йому ручкою. Чую версію, що він приїхав за Региною, нашою молоденькою викладачкою з фінансового права, вона у нас теж стильна штучка.