Розділ 7

 — Ну ти й свиня! — Вилітаю на двір і гарчу на Рената вже там, щоб хлопці менше чули. — Яке ти мав право лізти не в свою справу? Для тебе це розвага? Ти нічого про мене не знаєш, як я живу, чим… — одним різким рухом притягує мене до себе, затикаючи мені рота поцілунком.

…Першим у моєму житті. Палким, шаленим, обпалюючи моє полохливе серце, вибиває з моїх легень усе повітря й усі до єдиної думки з моєї голови, яка відразу пішла обертом. Тепер я дихаю і думаю лише цією ураганною пристрастю, що миттю отруїла мою кров. Спочатку всі барви навколо відразу потьмяніли, але вже за кілька секунд вони стали набагато яскравішими, ніж були до цього, додалися нові відтінки. Кожен нерв бринить! Гостро, солодко, на межі! Я відчула себе якось по-новому і як раніше вже не буде. Ніколи. Цілуючи дівчину вперше, чоловік немов зриває печатку, звільняючи шлях внутрішній жінці, запрошує бутон розкритися. Язик Рената пестить мене жадібно, диктує свої правила, а руки владно обіймають моє остовпіле тіло. Від цих нових незвичних відчуттів у мене буквально сталося замикання, я випала з реальності, мимоволі насолоджуючись поцілунком.

…Ейфорія тривала якусь коротку мить і одночасно вічність, після чого в мені все-таки ворухнулася тверезомисляча звивина, яка дозволила мені відштовхнутися від Рената і заліпити йому дзвінкого ляпаса.

— Я злюся на тебе, бовдуре! І жодні поцілунки тобі не допоможуть! До речі, я не дозволяла тобі мене лапати та обслинювати! — Нізащо не зізнаюся, що мені сподобалося. Порівнювати мені нема з чим, але це почуття невагомості та вальс танцюючих метеликів в животі під час поцілунку — були просто воу-воу!

— А я був певен, що цілуюся я класно. Наступного разу постараюся краще, — за одну тільки цю зухвалу посмішку хочеться вмазати йому ще раз. — Варюшо, ти так гарно і звабливо сердишся, що я не встояв. А ще твоя мати просила переказати тобі привітання з днем ​​народження та прохання, щоб ти забрала подарунок на пошті, який вона тобі відправила.

— Мені від неї нічого не потрібно! Як відправила — так і назад повернеться! — мене колотить, відходняки від дахозносного поцілунку цього зухвальця. — Тобі час додому, Ренате, — штовхаю його плечем і смикаю на себе вхідні двері.

— Не згоден. Варю, я хочу з тобою дуже серйозно поговорити, — намагається притримати мене за руку.

— А я не хочу! Взагалі! Послухай, хлопче, те, що ти такий крутий і весь із себе красунчик, не дає тобі права почуватися тут королем! — показую характер.

— Варваро, за скільки б ти продала свій будинок? — кидає мені в спину, змушуючи зупинитися.

— Чому я маю його продавати? До того ж за документами хата записана на батька, — ой не дарма він про це заговорив, ще й вираз обличчя раптом став таким... дивним, приреченим.

— Землю, на якій стоять хати на цих двох крайніх вулицях, скоро викупить мій батько. Він завжди отримує бажане і не важливо яким чином. Через три роки тут буде збудовано елітну базу відпочинку. Ландшафт та місцеві пейзажі його зачарували, надихнули перспективою джерела ще одного прибутку. Озеро, ліс, поле, яке потім перетвориться на поле для гольфу. Я мушу переконати мешканців виїхати з цього району інакше…

— Інакше буде по-поганому? То ти син бізнес-окупанта? …Ні, не чіпай мене більше, — відпихаю його руку. Злюсь і маю на це повне право. — А якщо люди не захочуть продавати будинки та їхати? Вони тут все життя прожили, коріння пустили, кожна цегла, поворот або стара хвіртка має для когось величезне значення. Що зробить твій впливовий татко? До буцегарні нас усіх запхне?

— Тоді територію навесні затоплять, спихнувши усе на паводок, і вас виселять примусово, — грає жовнами. — Варю, послухай, я цим не пишаюся. Навпаки, я тобі допомогти хочу, бо бачу, в якій ситуації ти опинилася…

— Співчуваєш? Шкода тобі нас стало? — розчаровано хитаю головою. — А піти проти свого батька не пробував, якщо вже совість почала мучити?

— Пробував, — кривиться Ренат з болем у голосі. — Але там, де замішані великі гроші… прості люди стають безправними.

— Не вірю, що ти з твоїми можливостями та обізнаністю ситуацією не можеш нічого зробити. Є соцмережі, зрештою незалежні журналісти, які з радістю підхоплять скандальну тему. Ти просто не хочеш з ним сваритися! Якісь чужі люди похилого віку з околиці менш важливі, ніж взаємини з татком, — на очі навертаються сльози образи та розпачу. Яким же оманливим виявилося почуття захищеності, яке я відчула вчора поряд із ним.

— Варю, я чесно намагався знайти компроміс. Не вийшло. І я справді не хочу псувати стосунки з батьком. Все складно, як і все в цьому житті, — розводить руками, намагаючись підійти до мене ближче.

— Ти гадки не маєш, що таке складнощі, — мій голос захрип на емоціях, занадто багато їх клубочиться в грудях. Не можу продовжувати цю розмову, мені треба заспокоїтись і подумати. — Іди звідси, не хочу тебе бачити! — видихнувши, захлопую двері перед його носом, замикаючи їх на засув.

Ось і скінчилася моя романтика, яку я собі вигадала.

— А де сусід? — цікавиться Андрійко.

— У нього виникли невідкладні справи, — усміхаюся, намагаюся, щоб брати якомога рідше бачили мене сумною чи розгубленою, їхнє дитинство і так не цукор. — Як вам торт?

— Смакота, — задоволено облизує ложку один, а другий показує піднятий вгору великий палець, але очі сяють у обох. Отакої, ось тобі й день народження.

Займаю себе домашніми справами, завтра в технікум, хлопчиків потрібно зібрати до школи, клопоту вистачає і ці клопоти дуже доречно перемикають думки. Поки що не дозволяю собі думати щодо пропозиції Рената.

Пізно ввечері, поклавши братів спати, тихенько прикриваю двері до їхньої кімнати і чую глухий удар, що долинає з вулиці. Кидаюся до вікна, світло в будинку нового сусіда не горить, зате його подвір'я освітлюють фари його джипа… яким він зніс паркан. Серце стислося, підстрибнуло і погнало мене до місця «аварії».

— Якого біса... цей паркан... мені під колеса... кидається? Хто його… тут поставив? — яке ж воно п'янюче, вщент. Мало мені батька алконавта, ще й сусід нализався. Ненавиджу запах перегару, задихаюсь, мене від нього вивертає.