Розділ 6

 Варя

 Я знала, що побачу Яна. Помітила, як він під'їхав.

Хвилин десять вагалася, чи варто заходити, чи може краще почекати поки «модне пальто» застрибне назад до свого джипу, який нагадує мені хижого трансформера. Але ж так і пів дня можна простояти, а я не можу стільки часу тупцювати у них на порозі, у мене купа своїх справ. Але принцип є принцип. Обіцяла відпрацювати, отже, треба своє слово дотримати. Стукаю, роблю глибокий вдих, щоб вистачило кисню витримати перші кілька хвилин, і заходжу.

І, як на зло, одразу потрапляю під владу гіпнотичного погляду Яна, як той кролик перед удавом. Хоч убий не розумію, чому в мене виникають такі відчуття, чому тремтять піджилки та плутаються думки.

— Привіт, сусідко! З днем народження! Варю, а в мене для тебе дещо є! — усміхається Ренат. Запам'ятав таки і надав цьому значення. Краще б він цього не робив, було б простіше. Я ледве його комплімент пережила.

Ренат йде на кухню, а Ян, не зволивши привітатись хоча б з ввічливості, занурює свою увагу в свій телефон.

— Ще раз вітаю, — Ренат сує мені до рук величезний торт, на який я очманіло витріщаюся. — День народження без торта…

— Як кіно без титрів, — перебиває його Ян, підводячись зі стільця. — Скільки виповнилося?

— Дев'ятнадцять, — видихаю, відчуваючи себе поряд з ним безпорадним пташеням, яке щойно вилупилося. Він навіть головою похитав з виразом на обличчі: «господи боже, яке воно ще зелене».

— Я викликав бригаду з клінінгової компанії, щоб вони привели цю халупу до якогось божеського вигляду. Можете вважати це моїм подарунком, - вимовляє стримано, сухо, разів двадцять змірявши мене пихатим поглядом. Краще б він дивився на мене, як на порожнє місце, а не з незрозумілою претензією.

— Але я обіцяла...

— Дівчині краще використовувати свою принциповість в інших випадках, — заявляє твердим тоном, а сталь у темно-сірих очах лише наголошує, що сперечатися безглуздо. Я дивлюся, йому подобається перебивати інших.

— Насправді це чудова ідея, Яне, — втручається Ренат. — Іменинниці не варто мити шафи і вилизувати підлогу. Варю, ти мені нічого не винна. Там не така вже й страшна вм'ятина, тож облиш, забудемо, — глянув на мене, потім багатозначно подивився на брата.

— Дякую за подарунки, — ніяково переступаю з ноги на ногу. — Тоді запрошую вас обох до нас… на чай з тортом, — нехай не думають, що я їх боюся і забуваю про гарні манери, як вони часом.

— Я не люблю солодке тісто, солодких дівчат і солодкі обіцянки. Чаюйте без мене, — хмикає Ян. — Ренате, ще раз нагадую — займися справами, інакше наслідки будуть ще гіршими, ніж зараз, — кидає вже в дверях і виходить, не прощаючись.

Занадто гучно зітхаю з полегшенням, тим самим привертаючи увагу Рената.

— Варю, не сприймай його слова, як особисту образу. Бути нестерпним — його амплуа. Ян людина складна, як слово у кросворді, яке не можеш знайти в жодному словнику. А от я від чаю з тортом не відмовлюся.

Гостей у нас не було давненько. Раніше до нас часто забігала наша двоюрідна сестра, але з того часу, як вона поїхала на заробітки до Німеччини, ми ось так зі «святкових» чашок ні з ким не чаювали. А близнюки взагалі «Київський торт» куштуватимуть уперше. Заварюю чай, із сумом думаючи про Ганнусю, вже рік як від неї немає жодних звісток. Ми з її подругами неодноразово намагалися до неї додзвонитися, але вона чомусь не бере слухавки. Це дивно та дуже тривожно.

Дивлюся, як Ренат обережно ріже торт, а Миколка збирає крихти зі столу, облизуючи палець, і нарешті посміхаюся. Діти швидко пробачають, Андрійко вже не гнівається на сусіда за пом'яте вухо, торохтить, показуючи йому свої малюнки. Він у нас напрочуд гарно малює, вчителька радить записати його ще й до художньої студії, щоб не закопати талант. Ось тільки де взяти гроші? Серце кров'ю обливається, коли думаю про все це. Якби у мене були якісь заощадження, неодмінно відвезла б Миколку до столиці, в хорошу клініку, до професора.

— Мала, ти про щось замислилася, — вимовляє Ренат і м'якість у його голосі пестить мій слух.

— Ага, люблю грішним ділом голову думками морочити, — усміхаюся. — Ну що, налітайте на торт, — киваю братам. — Спонсора частування теж запрошую, — Ренат сідає за стіл лише після мене.

— Отже, ти у нас «діва» за гороскопом, — довго мовчати наш сусід не любить, дві хвилини це вже ціла вічність. — А я «близнюки», мені у червні виповнилося двадцять п'ять. Моя мама захоплюється астрологією, тож я був змушений мимоволі заглибитися в цю тему, бо вона мене з розуму зводила своїми балачками про знаки зодіаку, характери планет і таке інше. А Ян у нас «скорпіон», дивлячись на нього мимоволі повіриш у гороскопи. Варю, ти загадала бажання? Про що мріють дев'ятнадцятирічні дівчата з околиці? — усміхнений, доброзичливий, майже грайливий.

— Я вже давно нічого не загадую, — Ренату не зрозуміти навіть половини тих проблем, з якими я стикаюся щодня. Про що мріють дев'ятнадцятирічні дівчата? Навіть не знаю, про модні лахи, подорожі, кар'єру, гарного чоловіка, яскраві враження? Тому що не всі з них виховую двох братів, думають про те, як їх прогодувати, не прислухаються ночами до шерехів, боячись, щоб не приперся п'яний батько і не ненавидять власну матір.

Мій телефон, який я забула прибрати зі столу, чомусь дзвонить саме зараз, як за законом підлості, і Ренат кидає зацікавлений погляд на екран. Там висвітилося «Мамця». Сьогодні вона телефонує вже втретє, а я продовжую її ігнорити.

— Ти не відповіси? — А йому все треба знати.

— Ні, я з нею не розмовляю, — трясу головою, тягнуся рукою до телефону, щоб відбити дзвінок, але Ренат раптом зовсім несподівано відколює номер, змушуючи мене втратити самовладання — нахабно підносить слухавку до свого вуха, відповідаючи замість мене.

— Алло. Ні, ви не помилилися, Варя поруч зі мною. Я її знайомий, — не знаю, що вона йому там каже, він уважно слухає, нащось киває, поки я зеленію, блідну і червонію від обурення. — Добре, я їй перекажу, — піднімає на мене свої блакитні очі і його анітрохи не бентежить, що мені хочеться дати йому в ніс.