Розділ 4

 — Варваре, — звертається до мене, завжди називає мене Варваром, коли наклюкається. — Скажи цим малим паршивцям, щоб негайно відчинили таткові двері. Це моя хата, і я житиму тут, а ти йди куди хочеш... слідом за своєю матір'ю-шалавою, — повертає свою п'яну тушу і лупить кулаком у маленьке віконце в коридорі, лякаючи хлопчиків.

— Батьку, іди звідси поки можеш! Чуєш? Дай нам спокій, — погрозливо сичу, відчайдушно стискаючи кулаки. Мене трясе, кидає то в жар, то в холод. Не хочеться битися з батьком на очах Рената, але в хату я його теж впускати не збираюся. Бо буде, як минулого разу. Доведе до істерики і мене, і малих.

— Трясця… я тут господар… я ці стіни ось цими… мозолистими руками збудував. А ти що зробила… мала погань? Відібрала моє… майно? Я на тебе заяву… ментам накатаю, — ледве повертаючи язиком, плюється слиною та ненавистю. — Ти мені не дочка. Хтозна, може твоя мати тебе нагуляла... — він би, напевно, продовжив і далі верзти свою маячню, якби до нього не підскочив Ренат. Схопив за комір і шпурнув на землю, легко, без краплі сумніву, мені здається, він навіть задоволення від цього отримав. Батько проїхався мордякою по рештках шлаку, яким колись трамбував доріжки, спробував підвестися, але Ренат йому не дозволив, ставши тому коліном на спину:

— Це перше попередження, покидьку. Побачу тебе тут ще раз — зламаю одразу обидві ноги, будеш за пляшкою повзком добиратися. Це не Варя тобі більше не дочка — це ти їй більше не батько, бо мужиком ти так і не став. Зникни, я двічі ніколи не повторюю, — вимовляє таким тоном, що мене вмить атакували мурашки, обліпили шкіру пухирцями, а в грудях щось підозріло защемило. Мимоволі захоплююсь його погрозливою, впевненою інтонацією. Я не звикла до того, щоб мене захищали, щоб хтось вирішував мої проблеми, тому вчинок Рената безперечно підкуповує моє дівоче серце.

Батько, ставши рачки, намагається виповзти з двору, тихо чортихаючись і обіцяючи повернутися з підмогою. Сил піднятись на ноги вже немає.

— Андрійко, відчини, це я, — стукаю, прислухаюся, прикладаючи вухо до дверей, але в хаті тихо. Якби близнюки були вдома — вони вже вискочили б мені на зустріч. Біжу за хату, до вікон їхньої кімнати — вікно відчинене навстіж. — Втекли мої сонечки кмітливі.

— І де вони можуть бути? — навіть не думала, що Ренат кинеться за мною слідом. Обертаюся, стривожений погляд його блакитних очей чіпляє мою душу. Сама його присутність дарує почуття безпеки та захищеності, саме те, чого я не відчувала дуже давно, а точніше… ніколи.

— Думаю, я знаю, де сховалися близнюки. Ідучи до тебе, я сказала їм, що я поряд, — штовхаю бічну хвіртку, а за хвилину вхідні двері тепер вже хати Рената, які він чомусь не замкнув, певно подумавши, що красти там точно нічого. Дивний, то яблук йому шкода, то хату не зачинає, заходь кому не ліньки.

Так і є, сидять мої гаврики на дивані, притулившись один до одного.

— Варя! — вигукує Андрійко і разом з Миколкою кидаються мене обіймати. — Де ти була? Той гад уже пішов?

— Не бійтеся, наш новий сусід його прогнав, — скошую погляд на застиглого на порозі кімнати Рената. Я можу помилятися, але, здається, ми його зворушили, зачепили щось у душі цього мажора, розтривожили.

Цікаво, у нього є дівчина і як довго він буде… покараний?

У будь-якому випадку звикати до його присутності в нас під боком не варто, а тим паче закохуватися.

Ось тільки серце тепер так схвильовано б'ється, то завмирає, то тьохкає, наче прокинувшись від глибокої сплячки. І раптом стало мати значення, що хлюпочеться в цих блакитних очах, коли він на мене дивиться.

— Сподіватимемося, що батько більше не повернеться. Ходімо, відведу вас додому. Мені тут треба поприбиратися. Вм'ятину на його крутій тачці наш сусід нам ще не пробачив.

— Гадаю, вам треба всім разом піти додому відпочити та заспокоїтися, — вимовляє Ренат. — Я тут вже якось сам воюватиму з павутинням. Розумію, що зараз зовсім не ті емоції, щоби бігати по кімнаті з віником.

Хотілося б мені подивитися, як він тут пил по підлозі ганятиме, але зараз мені справді краще побути з братами. Та й вечір вже надворі. І думок у голові забагато. Потрібно придумати, як не запасти на цього красеня із задатками шляхетного лицаря. Мені не подобається, що цей хлопець почав займати надто багато місця у моїй голові.

— Завтра вихідний, у мене буде купа вільного часу, я все відпрацюю, як і домовлялися. …Це для мене принципово, — додаю, помітивши, що Ренат зібрався заперечити.

Але тут мене вирішив підставити Андрійко.

— Як завтра? Завтра у тебе день народження!

— Ч-ч-ч, ану швиденько додому, — підганяю братів. — Дякую, що допоміг упоратися з батьком, — затримуюсь на хвилинку біля Рената. Дихання збивається, в тілі з'являється незвична слабкість, хочеться опинитися в обіймах сильних рук, але я вперто жену це бажання. Мені не можна закохуватись, я собі категорично забороняю. Навіть якщо на мене ще ніхто і ніколи так не дивився. В його очах я бачу себе дівчиною, яка, всупереч усьому, може подобатися. На мене звернули увагу — і мій світ перекинувся. Так не чесно. Я не була готова до цього…

— Будь-яка адекватна людина вчинила на моєму місці так само. Але ти робиш йому надто багато честі, називаючи батьком. «Право бути батьком потрібно заслужити, як і право мати сім'ю, тому що не кожен мужик поставить добробут своїх близьких вище за свою шкуру». Так каже мій власний татусь. Я подбаю, щоб цей п’яничка вас більше не турбував, — кривить губі у напівусмішці, вигинаючи свою модну брову.

Відверто кажучи, впадаю в ступор після його слів. Думала, він базікало, золотий розпещений хлопчик, а Ренат, виявляється, багатогранна особистість. Він уміє вирішувати питання по-чоловічому, жорстко. Напевно, використовуючи підхід свого батька.

— Що ти збираєшся з ним зробити? — як би я не ненавиділа людину, яка зачала мене, я ніколи не бажала йому ані в'язниці, ані смерті. Був час, коли я його навіть жаліла.