Розділ 3

 Посміхнувся продавчині, ввічливо привітавшись. Виявляється, ввічливість йому все ж таки прищепили, як і манери джентльмена, якими, судячи з усього, Ренат користується за бажанням. От тільки навряд чи син впливового бізнесмена бодай раз у житті тримав в руках швабру чи знає, що потрібно для прибирання. Підійшов до полиці з миючими засобами та почав вивчати етикетки. Я не збираюся підказувати доки не попросить, не заважатиму людині пізнавати цей дивовижний світ.

Продавщиця тітка Зіна з цікавістю поглядає то на Рената, то на мене, явно терзаючись питанням, що звело разом розодітого в брендові лахи хлопця на здоровезному джипі та непримітну жебрачку Варвару Чорновус.

— Мені потрібна допомога зали, - повертається до мене Ренат. — Заодно зекономимо час, — ніякого тобі збентеження, червоних вух чи жалю про те, що він чогось не знає. На мою думку, цей хлопець взагалі рідко по життю парився.

Мені вистачає двох хвилин, щоби мовчки взяти те, що потрібно. Складаю в кошик та йду на касу. У мене там діти самі вдома, хоч би нічого не утнули.

— Варюшо, давно тебе не бачила. Як там хлопчики? — У тітки Зіни підгоряє дефіцит інформації.

— Все добре, — завжди так відповідаю, хоч би який триндець не відбувався у моєму житті. Не люблю скаржитися, не люблю оголювати свої слабкості. Не вмію довіряти.

— Де ж ти такого файного парубка знайшла? — люб’язно та зацікавлено усміхається Ренату, який стоїть за моєю спиною.

— Він якось сам знайшовся. Вибачте, ми поспішаємо, — вимовляю з кам'яним обличчям. Хоч би що я сказала — люди все одно придумають щось своє.

Ренат розплачується та наздоганяє мене біля машини, закидаючи пакет із покупками на заднє сидіння.

— Варю, ти на мене ображаєшся, я відчуваю. Вибач, що поводився як мудак і налякав малого, — намагається зловити мій погляд. — Подивися на мене, інакше ми не рушимо з місця.

Повертаю голову і насторожено, як зацьковане маленьке звірятко, дивлюся в ці блакитні очі. З мого гіркого життєвого досвіду я вже знаю, що не всі вибачення щирі, що це лише спосіб втертися в довіру. Що люди й не збираються стримувати своїх обіцянок, бо йдуть на поводу у своїх слабкостей. Що справжніх, люблячих, дбайливих, безкорисливих, добрих і сильних духом людей надто мало, щоб давати серцю надію на краще.

— Ти і зараз поводишся як мудак, — усміхаюся з гіркотою і Ренат, не кажучи ані слова, заводить двигун. Супиться. Грає жовнами. Мовчить рівно п'ять хвилин.

— Не бачу нічого поганого в тому, щоб підтримати ввічливу бесіду. Варю, я не збираюся ображати тебе чи твоїх братів. Я за добросусідські стосунки.

— Я теж не хочу з тобою сваритися, — вирішую, що з приставучим мажором краще не сперечатися, але треба провести межу. Особисте — це табу, там дуже багато відкритих ран.

Мені не часто доводилося спілкуватися з хлопцями, а з такими, як Ренат, це взагалі прем'єра у моєму житті.

У школі я була скромницею, мовчала, червоніла, не могла дати здачі. Це вже коли мати народила близнюків — я навчилася відстоювати свою думку, захищати себе та малих навіть від власних батьків. У технікумі, в моїй групі, самі дівчата, викладачі теж жінки. На вечірки я не ходжу, після пар лечу додому робити уроки з близнюками, вони у мене в цьому році пішли в перший клас. Ледве вмовила взяти Миколку, тиснула на те, що близнюків не можна розлучати. Він у нас розумний, добре рахує на пальцях, пише гарно палички та гачечки в прописах. Просто… мовчить. Лікарі кажуть, що це скоріш за все психологічна травма і одного дня він може заговорити, потрібен лише поштовх. Вдома завжди купа роботи: прибрати, випрати, приготувати. Які там парубки! …Я навіть жодного разу ні з ким не цілувалася. Тому поряд з Ренатом почуваюся наполоханим їжаком. Розчепірила колючки для самооборони і близько нікого не підпускаю.

— Ти вчишся, працюєш, або… — я так розумію, Ренат почав ввічливу бесіду.

— Навчаюся в економічному технікумі на бухгалтера. І підробляю, коли є можливість. Пишу курсові одногрупницям, прибираю офіс будівельної компанії. Але близнюки пішли до школи, треба приділяти їм більше уваги, тож часу на підробіток майже немає.

— Сподіваюся, твого батька покарали? За таке поводження з дитиною та нанесення каліцтва він повинен сісти.

— Ні, він продовжує пиячити. Оковита його остаточно згубила. Живе то в одного товариша по чарці, то в іншого. Я його додому більше не пускаю, — закушую губу. Не хотіла говорити на цю тему, але чомусь відповідаю. Напевно, вся справа в обережному тоні Рената, у його небайдужості.

— Навіть батьківських прав не позбавили? Варю, ти що нікому не поскаржилася? — Його обурення таке щире. Чому йому не байдуже?

— І тоді б я втратила близнюків. Краще вони будуть зі мною, ніж у дитячому будинку. Соцслужба мені їх не віддасть, я студентка. Щоб оформити опікунство потрібна робота, стабільний заробіток, нормальні умови життя, — згадую, як нам торік відрізали газ за борги і давлюся гіркотою. — Досить мене допитувати. Краще про себе розкажи. Ви з братом близькі? — питаю, що перше на думку спало.

— Ой, навряд. Ян складна людина. Він ні з ким не зближується. Ми з ним дуже різні, — хмикає Ренат. Щось думки про брата радісних емоцій у нього не викликають.

— Ви навіть зовні різні, — у пам'яті спливає образ Яна та відчуття, які виникли в мене від його пронизливого погляду.

— Бо ми з Яном не рідні. Він був сином найкращого друга мого тата. Йому було років п'ять, коли мої батьки його всиновили, моя мама на той час була вагітна мною. Батьки Яна загинули. Дружити у мене з ним не виходило, ми часто билися, постійно сперечалися. Тепер ми просто терпимо одне одного. Батько наказав йому за мною наглядати, що він і робить не без задоволення і не без зловтіхи. Тому що я дико розчарував свого принципового батька і місце в правлінні замість мене отримав Ян, — не можу пояснити чому, але про Яна мені хочеться дізнатися більше. Було щось загадкове у глибині його темно-сірих майже сталевих очей.