Розділ 2

 — Вони сильно на тебе сварилися? — Запитує Андрійко, поки я одягаюся. Обидва дивляться на мене запитливо та винувато.

— Казала ж, не можна так розмовляти зі старшими. Ви у мене як ті невиховані дикуни. Тепер ще й чуже майно почали псувати! — не приховую, що серджуся. — Могла б вам почитати, відпочити трохи, але натомість доведеться стати наймичкою нового сусіда. Діставайте альбоми та малюйте. Якщо що я поряд. …Агов, — зупиняюся в дверях, дивлячись на цих кирпатих білобрисих гавриків. — Люблю вас! Все буде добре!

Ренат гидливо оглядає кухню свого нового будинку, дивуючись, що за таких умов можна було жити. Він купив його прямо з меблями, старими курними килимами радянського зразка, сервантом, заставленим дешевим посудом і скрипучим диваном. Дід Савчук помер п'ять років тому, а його племінник відмовився забирати барахло, думав, що з цим мотлохом продасть дорожче. Бачу легку паніку на гарному обличчі Рената і ледь стримую посмішку. Такий мужній на вигляд і водночас такий розгублений.

 У нього атлетична постать: широкі плечі, вузькі стегна, довгі ноги. Каштанове волосся підстрижене дуже коротко, на правій брові виголені дві смужки, ще одна жертва модного тренду. Очі блакитні як озерця і пухнасті-пухнасті вії. Ні в кого ще таких не бачила.

— Ну, і що мені робити? — дивлюся, очікуючи на його реакцію.

— Поїдеш зі мною до крамниці за миючими засобами. Потрібно вимити підлогу, зняти павутиння, якось позбутися клятого пилу. Трясця, цьому старому мотлоху місце на звалищі. Не уявляю, як я ночуватиму на цьому динозаврі, — зневажливо дивиться на пошарпаний диван, місцями пропалений, місцями плямистий і про походження деяких плям краще не замислюватися.

— Чому б тобі не переночувати в готелі? — Не розуміюче стенаю плечима. Душевної симпатії я до нього не відчуваю, я досі злюся на цього гада, бо він посмів зачепити мого брата. Для мене це дуже болюча тема. Але жіноча цікавість штука нав'язлива, кортить дізнатися подробиці. Сусід як ніяк.

— Не можу, я покараний, — зітхає Ренат, приголомшуючи мене своєю відповіддю.

На вигляд йому двадцять п'ять – двадцять сім років, у мене склалося враження, що він самостійний багатий хлопчик, а його, виявляється, покарали. Симпатюлю досі виховують.

Мовчу, прикусивши язика. Хочеться, звичайно, поставити купу питань, хоча, за великим рахунком, це не моя справа.

— Мій батько, Северин Бігус, мега впливова людина, великий бізнесмен з крутою вдачею, — але Ренат чомусь вирішив пояснити сам. — Він купив мені це місце заслання, де я маю зробити роботу над помилками і показати йому результати, принести дари. Довести, що він не дарма вкладав у мене гроші. А ще у мене тепер ліміт на щоденні витрати, але на миюче та швабру, думаю, вистачить, — переводить на мене погляд, ковзнувши по мішкуватому светру та щільних джинсах.

Я не прагну йому сподобатися, мені зараз не до хлопців. Та й раніше було не до них, життя ставило переді мною інші завдання. А на таких красенів взагалі шкода час витрачати, бо вони всі, як відомо, великі егоїсти і люблять тільки себе. Такі принци на Попелюшок із передмістя не западають і слава богу. Тому що я не впевнена, що казка про ту саму Попелюшку з кришталевим черевичком закінчилася добре. Напевно, принц уже через рік почав тягати до себе шльондр, опустивши самооцінку своєї дружини нижче плінтуса. Після того, як моя мама втекла зі своїм коханцем, а батько не вилазить із запоїв, мені не хочеться заводити ані стосунки, ані свою власну родину. Мені б про моїх братів подбати. Хочу, щоб вони вивчилися, стали самостійними хорошими людьми, а більшого щастя мені й не треба. Кохання - це ближче до казок, які я читаю близнюкам, реальне життя воно інше, жорстке, вчить тримати удар і не дозволяє розслаблятися.

— Хм-м-м, тобто найняти прибиральницю ти собі дозволити не можеш, тому мій брат дуже «вдало» та доречно подряпав твою машинку, — уїдливо констатую, намагаючись зайвий раз його не роздивлятися. Я з ним дружити не збираюся. Як і не збираюся жаліти цього покараного. — Магазин зачиняється за пів години. Поїхали вже чи продовжимо журитися, збираючи в кулачок скупі сльози?

— Яка ти строга, — посміхаючись, бере свою куртку. — Мені справді пощастило. Наведу порядки твоїми руками.

Я на таких машинах ніколи в житті не їздила, навіть близько не підходила. Почуваюся тендітною і маленькою всередині цього шикарного шкіряного салону. І пахне приємно, і тепло. Дивлюся у вікно, чи не спостерігають сусіди. Цим тільки дай привід попліткувати, таких небилиць навигадують. Але мені не звикати. Після того, як мамця вшилася три роки тому, я таких гидот наслухалася про нашу родину, що мене вже нічого не здивує. Вони й без Рената вже начепили на мене ярлик.

— І все-таки чому другий близнюк не розмовляє? — Голос красеня м'яко вириває мене з моїх роздумів.

— Батько рік тому з п'яну сильно вдарив малого головою об стіну, — відповідаю стримано, стиснувши праву руку в кулак. Я тоді її зламала об батькову щелепу. Ніколи йому не пробачу того, що він зробив з Миколкою. Не пробачу його слабкості, нікчемності, його безвольного потягу до чарки, що він такий паршивий батько і людина в цілому.

Чую, як Ренат співчутливо зітхає, але голови не повертаю. Мені не потрібна нічия жалість. Я її ненавиджу.

— Тобі неприємно говорити на цю тему? — йому, напевно, хочеться мене розпитувати від нічого робити.

— Сповідуватись я тобі точно не збираюся. Я просто відпрацюю вм'ятину на машині і на цьому все. Жодних приятельських стосунків! — навіть не очікувала, що відповім так різко.

— Взагалі ні про що не говоритимемо? Навіть про погоду? — уточнює глузливо.

— А про погоду з тобою розмовляти нема ніякого сенсу, бо ти постійно їздиш на машині і не знаєш, що таке вітер в обличчя, дощ за комір чи пекельна спека, — і знову мій тон не залишає йому надії на те, що я його розважатиму.

— Тоді у нас проблеми, Варваро. Бо я люблю побазікати, я дуже товариський хлопець, не злопам'ятний, приємний, веселий, харизматичний, всебічно розвинений…