Ми лежимо на покривалі між тюльпанів — саме їх Ліфа сіяла, а я ростив. Спідниця сукні давно залізла вгору, не заважаючи торкатись білих стегон — тих самих, що спокушали ще з печери.
Сьогодні я дізнався про руни землі. А ще що Ліфа боїться лоскоту. Ліфа гарно бʼє правицею кожного, хто намагається лоскотати. Ліфа щиро просить пробачення палкими цілунками за синець на щоці.
— От би соку із льодом, — ліниво тягне ельфійка.
— Хочеш, аби я приніс?
— Ні, звісно, — тінь усмішки пробігає вигином її вже не завжди байдужих губ. — Разом підемо. Ми тепер партнери, рівні. Тож я сама собі дам раду. А помикати тобою далі може хіба сестра.
Я захоплено розплющую очі ширше, аби лиш знов невдоволено примружити.
— Ця твоя манера говорити… Вабить і відштовхує водночас.
— А так? — Ліфа притискається стегном до руки.
Вабить. Вабить однозначно.
Долоні стискають білу шкіру надто міцно. Синець за синець. Ліфейліель сама забирає вибачення з губ.
#9126 в Любовні романи
#2090 в Любовне фентезі
#1910 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 03.12.2025