Не буди лихо поки тихо

8

Ми лежимо на покривалі між тюльпанів — саме їх Ліфа сіяла, а я ростив. Спідниця сукні давно залізла вгору, не заважаючи торкатись білих стегон — тих самих, що спокушали ще з печери. 

Сьогодні я дізнався про руни землі. А ще що Ліфа боїться лоскоту. Ліфа гарно бʼє правицею кожного, хто намагається лоскотати. Ліфа щиро просить пробачення палкими цілунками за синець на щоці.   

— От би соку із льодом, — ліниво тягне ельфійка. 

— Хочеш, аби я приніс? 

— Ні, звісно, — тінь усмішки пробігає вигином її вже не завжди байдужих губ. — Разом підемо. Ми тепер партнери, рівні. Тож я сама собі дам раду. А помикати тобою далі може хіба сестра.  

Я захоплено розплющую очі ширше, аби лиш знов невдоволено примружити. 

— Ця твоя манера говорити… Вабить і відштовхує водночас. 

— А так? — Ліфа притискається стегном до руки.  

Вабить. Вабить однозначно. 

Долоні стискають білу шкіру надто міцно. Синець за синець. Ліфейліель сама забирає вибачення з губ. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше