Не буди лихо поки тихо

6

Літати в чоловічих хмарах любові до вечора тяжко, якщо маєш сестру-близнючку. 

Іса любить кидати виклики. Надто — моїм магічним здібностям. Тримаючи руки на колінах, сестра змушує ложку вилетіти з тарілки, зачерпнути трохи супу і піднестися до рота. Потім відсьорбує бульйону.  «Схавав?» — промовляють її блакитні витріщала. — «Схавав? Ти так ніколи не зможеш!»  

Знущання Іси в цій родині вважаються буденністю. Як свіжоспечений магією ранковий хліб або віник, що сам змітає сміття в куток. Та хліба сьогодні мати не готує і віник досі стоїть на місці. Я маю що відповісти. 

Руна левітації креслиться в уяві. Без кропітких деталей, як раніше. Натомість — відчуття дотику до майже однакових стрілок. Ложка — частина тіла. Я впізнаю її шкарубку форму, вигин ручки і заглиблення для їжі, мов свої.  

Ложка смикається, ляпнувши супом на стіл. Дерево долає опір повітря, підіймається. Руні в уяві бракує виразності, зате призначення її чітке, як ніколи.  

Ложка зупиняється коло рота. Яке щастя — суп розплескався не увесь! Я сьорбаю і аж тоді хапаюся за ручку пальцями. Від гріха подалі.  

Мати вертається за стіл, тримаючи тацю з закусками.  

— Ісо? Доню, що сталося? 

Сестра мовчить. Авжеж, важко говорити, коли щелепа лежить на стільниці. І хто з нас тепер схавав, га? 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше