Не буди лихо поки тихо

5

О десятій і ні хвилиною пізніше Ліфейліель стоїть біля ганку. Замість білої сукні сорочка і штані. На ногах — черевики сестри. В руках — пакунок. 

— Що ти їй дала? — питаю я, поспішаючи слідом. Отримавши пакунок та вернувшись в дім, Іса верескнула, двічі підстрибнула і повідомила, що подруга моя не просто нормальна, вона і-де-аль-на. 

— Черевички з салону принцеси, — без інтонацій відказує Ліфа.  

Жартує. Туди неможливо потрапити без запису за пів року і шалених статків. Сестра кілька місяців жалілася батькам... Чи не жартує, га? 

— То де ти зупинилася? — намагаюсь прогнати думки про салон. 

— Отам, — вона показує пальцем у центр, де на маєтки знаті зневажливо позирає найдорожчий в країні готель. — Хороше місце. Спиться там ліпше, ніж в печері. 

— А... О... Радий, що тобі вдалось прилаштуватися, — а що ще тут відповісти? 

Страшно багата ельфійка веде мене в ліс. Каже, там гамір міста не відволікатиме. Я слухняно плентаю за її фантастичними ногами. Що це? Руна гіпнозу? 

— Навчиш мене магії вибуху? Магії грози? Магії повені? — допитуюсь. 

— Ні, Іску, — хитає головою ельфійка. — Це все просунуті руни, проте збагнути їх ти зможеш сам. Якщо освоїш базові символи і відчуття, пов’язані з ними 

— База так база, — погоджуюсь одразу. 

Будь-що, аби вдосконалити власну магію. 

— Чарівно, — Ліфа киває. — Ніколи не зустрічала подібних людей. В тобі стільки ентузіазму та легкості, що почнемо з рун повітря! 

Вуха підступно паленіють. Довжини світлого волосся по-зрадницьки не вистачає, щоб сховати їх. 

— Базова руна повітря — руна левітації, —  вчителює Ліфа, ігноруючи моє знічення. — Уяви її.  

В думках зʼявляються дві хитросплетені стрілки, ліва дивиться вниз, права вгору. 

— Спробуй підняти камінь та влучити в дерево. Ніби намагаєшся розбудити ельфійку, що міцно спить, — гмикає. 

Заждіть, то жарт від неї? Ліфин рот — пряма риска, зате в очах — зелені стрибучі вогники сміху. 

Зосередившись на стрілках, я жбурляю камінь вперед. 

— Наступний, — велить ельфійка. 

— Не можу, — зізнаюся я. Стрілки розпласталися уявою, щойно відбувся перший кидок. 

Ліфа лишається спокійною: 

— Заплющ очі, Іску. Вдихни глибоко. Про що ця руна? 

— Рух. Політ.  

— Що ти відчуваєш, коли малюєш руну в уяві? 

— Я... 

— Ні, не розплющуй очей. Зосередься на емоції, — раптовий дотик до спини. Тендітні руки вимальовують поверх сорочки дві стрілки — вгору, вниз.  

Мене жбурляє у відчуття несподіваним жаром. Звісно, не в ті, про які натякає Ліфа... У інші, такі, що концентруються в чоловіків нижче пояса. 

— Дотик, — шепочу. — Контроль. 

— Добре. Це воно. Руна левітації про уміння торкнутися речі думкою. Контролювати її свідомістю. Злитися з нею воєдино. Камінь — частина твого тіла. Не думай про лінії клятих стрілок. Зосередься на їх з’єднанні з камінцем! 

Розплющую очі. Повітря згустилося. Звуки вітру між листя, подих Ліфи за спиною і удари серця завмерли. Камінь — моя третя рука. Я хочу поцілити нею в стовбур. 

Кругляк сіпається та летить. Прудко, влучно, рвучко — руками так кинути не вийде! 

— Ліфо! Ти бачила? Бачила? — я кручусь на п’ятах, геть забувши, що ельфійка позаду.  

Очі наші зустрічаються. Вона завжди була така висока? Здавалась нижчою. Це все нові черевики? І оці її вилиці, мов намальовані тінями поверх блідої шкіри. І уста, досі не усміхнені. Солодкі, мабуть, і м’які, як ті руки, що малювали стрілки на спині. Я мушу перевірити. Я ж можу перевірити? 

Тіло спиняється запізно — губи вже торкнулися. Я відскакую, мов ошпарений. Інстинктивно задкую. 

— Ти... Це не те що... 

— Іску, — Ліфа навіть не ворушиться, — ти шкодуватимеш, якщо продовжиш. Та якщо не продовжиш і втечеш — усе одно шкодуватимеш. Хочеш пораду? Іноді ліпше зробити і пошкодувати, ніж навпаки. 

Її низький голос, руки, схрещені на грудях, і примружені зелені очі заворожують. 

Хіба я з тих, кого просять двічі? З тих, хто не розуміє натяків? Оце вже ні. 

Крок назад від втечі, крок уперед до Ліфейліель. Я обхоплюю її кругле обличчя долонями, трохи нахиляючись. Помічаю, як довгі темні вії опускаються поверх зелених очей. Як сонячні зайчики танцюють на паркеті зі світлої шкіри. І торкаюся уст удруге. 

Ліфа відповідає. Сміливо, впевнено, із язиком. З головою пірнає за мною в річку цілунку, ні крихти не знічена.  

Губи її відчуваються, як бутон троянди з оранжереї, що я мав дурість надкусити у дитинстві. Та замість трав’янистого смаку квітки — солодкий відтінок меду.  

Жодна з дівчат не цілувалась так — вперто, невідступно, на рівних. Між наших губ розгортається магічна баталія, поєдинок чаклунів за першість в ремеслі. А потім чаклуни забувають про бій, глядачів та пристойність, кохаючись на довбаній арені! 

Не хочу розривати цілунок. Та руну, що створювала б повітря між губ, креслярі, чи як їх там, нам не лишили. 

— Ось і маємо дилему, — важче, ніж зазвичай, зітхає Ліфа. 

Я тривожуся. На мої цілунки досі ніхто не скаржився. Та, мабуть, якщо у тебе тисячі років досвіду, порівняти є з чим. 

— Між нами роман. Я більше не зможу дати обʼєктивну оцінку твоїм знанням, — пояснює ельфійка. 

Видих полегшення випурхує з грудей. Якщо справа в навчанні, а не в цілунках, якось байдуже. 

— Ех, і вчителя іншого не обереш, бо всі ельфи пішли. І любовний інтерес, мене достойний, на заміну не знайдеш. Із тих же причин, — Ліфа цикає, поправляючи волосся. 

Яка ж ця жінка, трясця, неймовірна! 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше