О десятій і ні хвилиною пізніше Ліфейліель стоїть біля ганку. Замість білої сукні сорочка і штані. На ногах — черевики сестри. В руках — пакунок.
— Що ти їй дала? — питаю я, поспішаючи слідом. Отримавши пакунок та вернувшись в дім, Іса верескнула, двічі підстрибнула і повідомила, що подруга моя не просто нормальна, вона і-де-аль-на.
— Черевички з салону принцеси, — без інтонацій відказує Ліфа.
Жартує. Туди неможливо потрапити без запису за пів року і шалених статків. Сестра кілька місяців жалілася батькам... Чи не жартує, га?
— То де ти зупинилася? — намагаюсь прогнати думки про салон.
— Отам, — вона показує пальцем у центр, де на маєтки знаті зневажливо позирає найдорожчий в країні готель. — Хороше місце. Спиться там ліпше, ніж в печері.
— А... О... Радий, що тобі вдалось прилаштуватися, — а що ще тут відповісти?
Страшно багата ельфійка веде мене в ліс. Каже, там гамір міста не відволікатиме. Я слухняно плентаю за її фантастичними ногами. Що це? Руна гіпнозу?
— Навчиш мене магії вибуху? Магії грози? Магії повені? — допитуюсь.
— Ні, Іску, — хитає головою ельфійка. — Це все просунуті руни, проте збагнути їх ти зможеш сам. Якщо освоїш базові символи і відчуття, пов’язані з ними
— База так база, — погоджуюсь одразу.
Будь-що, аби вдосконалити власну магію.
— Чарівно, — Ліфа киває. — Ніколи не зустрічала подібних людей. В тобі стільки ентузіазму та легкості, що почнемо з рун повітря!
Вуха підступно паленіють. Довжини світлого волосся по-зрадницьки не вистачає, щоб сховати їх.
— Базова руна повітря — руна левітації, — вчителює Ліфа, ігноруючи моє знічення. — Уяви її.
В думках зʼявляються дві хитросплетені стрілки, ліва дивиться вниз, права вгору.
— Спробуй підняти камінь та влучити в дерево. Ніби намагаєшся розбудити ельфійку, що міцно спить, — гмикає.
Заждіть, то жарт від неї? Ліфин рот — пряма риска, зате в очах — зелені стрибучі вогники сміху.
Зосередившись на стрілках, я жбурляю камінь вперед.
— Наступний, — велить ельфійка.
— Не можу, — зізнаюся я. Стрілки розпласталися уявою, щойно відбувся перший кидок.
Ліфа лишається спокійною:
— Заплющ очі, Іску. Вдихни глибоко. Про що ця руна?
— Рух. Політ.
— Що ти відчуваєш, коли малюєш руну в уяві?
— Я...
— Ні, не розплющуй очей. Зосередься на емоції, — раптовий дотик до спини. Тендітні руки вимальовують поверх сорочки дві стрілки — вгору, вниз.
Мене жбурляє у відчуття несподіваним жаром. Звісно, не в ті, про які натякає Ліфа... У інші, такі, що концентруються в чоловіків нижче пояса.
— Дотик, — шепочу. — Контроль.
— Добре. Це воно. Руна левітації про уміння торкнутися речі думкою. Контролювати її свідомістю. Злитися з нею воєдино. Камінь — частина твого тіла. Не думай про лінії клятих стрілок. Зосередься на їх з’єднанні з камінцем!
Розплющую очі. Повітря згустилося. Звуки вітру між листя, подих Ліфи за спиною і удари серця завмерли. Камінь — моя третя рука. Я хочу поцілити нею в стовбур.
Кругляк сіпається та летить. Прудко, влучно, рвучко — руками так кинути не вийде!
— Ліфо! Ти бачила? Бачила? — я кручусь на п’ятах, геть забувши, що ельфійка позаду.
Очі наші зустрічаються. Вона завжди була така висока? Здавалась нижчою. Це все нові черевики? І оці її вилиці, мов намальовані тінями поверх блідої шкіри. І уста, досі не усміхнені. Солодкі, мабуть, і м’які, як ті руки, що малювали стрілки на спині. Я мушу перевірити. Я ж можу перевірити?
Тіло спиняється запізно — губи вже торкнулися. Я відскакую, мов ошпарений. Інстинктивно задкую.
— Ти... Це не те що...
— Іску, — Ліфа навіть не ворушиться, — ти шкодуватимеш, якщо продовжиш. Та якщо не продовжиш і втечеш — усе одно шкодуватимеш. Хочеш пораду? Іноді ліпше зробити і пошкодувати, ніж навпаки.
Її низький голос, руки, схрещені на грудях, і примружені зелені очі заворожують.
Хіба я з тих, кого просять двічі? З тих, хто не розуміє натяків? Оце вже ні.
Крок назад від втечі, крок уперед до Ліфейліель. Я обхоплюю її кругле обличчя долонями, трохи нахиляючись. Помічаю, як довгі темні вії опускаються поверх зелених очей. Як сонячні зайчики танцюють на паркеті зі світлої шкіри. І торкаюся уст удруге.
Ліфа відповідає. Сміливо, впевнено, із язиком. З головою пірнає за мною в річку цілунку, ні крихти не знічена.
Губи її відчуваються, як бутон троянди з оранжереї, що я мав дурість надкусити у дитинстві. Та замість трав’янистого смаку квітки — солодкий відтінок меду.
Жодна з дівчат не цілувалась так — вперто, невідступно, на рівних. Між наших губ розгортається магічна баталія, поєдинок чаклунів за першість в ремеслі. А потім чаклуни забувають про бій, глядачів та пристойність, кохаючись на довбаній арені!
Не хочу розривати цілунок. Та руну, що створювала б повітря між губ, креслярі, чи як їх там, нам не лишили.
— Ось і маємо дилему, — важче, ніж зазвичай, зітхає Ліфа.
Я тривожуся. На мої цілунки досі ніхто не скаржився. Та, мабуть, якщо у тебе тисячі років досвіду, порівняти є з чим.
— Між нами роман. Я більше не зможу дати обʼєктивну оцінку твоїм знанням, — пояснює ельфійка.
Видих полегшення випурхує з грудей. Якщо справа в навчанні, а не в цілунках, якось байдуже.
— Ех, і вчителя іншого не обереш, бо всі ельфи пішли. І любовний інтерес, мене достойний, на заміну не знайдеш. Із тих же причин, — Ліфа цикає, поправляючи волосся.
Яка ж ця жінка, трясця, неймовірна!
#9076 в Любовні романи
#2106 в Любовне фентезі
#1887 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 03.12.2025