Не буди лихо поки тихо

3

Я згоджуюся провести Ліфу в місто. Послуга за послугу, — каже вона. Та кому потрібні послуги, аби допомогти красивій дівчині? 

Ліфа дивна. Чи ліпше сказати дивовижна? Одночасно мудра, як професорка з академії, і загублена, мов вчорашня випускниця. Збайдужіла до світу за довгі роки, та досі захоплена незначними дрібницями на кшталт сушеного м’яса. Ліфа не намагається. Не прагне. Не переймається. Вона просто є — сидить врівноважено на вівтарі, в печері без павутини чи смороду сирості, і гойдає босими ногами. Це притягує дужче красивих зелених очей та чорного блискучого волосся. 

— Овва, не так і довго йти, — ельфійка помічає перші будинки. Попри здивування голос її лишається рівним.  

— Це найближчий до столиці ліс. Ти навмисно лягла так, аби розбудили? 

Тяжке зітхання. 

— Коли я лягала, до столиці був день ходу. Місто розрослося? 

Я стенаю плечима. Певно. Коли мені виповнилось три і мати вперше провела нас із Ісою столицею, тут вже було так. 

Ліфа чаклує всю дорогу, лишаючи по собі слід із чорного волосся. Невпинно обрізає кінці руною гостроти, вкорочуючи зачіску до талії.  

— Чому не стриглася до того, як заснути? — цікавлюсь. 

— Та я лягала поголена! Воно, трясця, відростає уві сні! І взагалі, треба в сестри твоєї позичити взуття. Руна міцності — це добре, та від бруду не захищає, — дівчина невдоволено зиркає на замурзані п’яти. 

— Я не казав тобі ні слова про сестру, — примружую очі. 

Ельфійка цикає. Я вже вивчив — то не на мене нарікання. Вона на все так реагує. 

— Ти маг-чоловік, отже, магія — насліддя вашого роду за жіночою лінією. Інакше ти стояв би тут з мечем, списом або пересувною яткою з яблуками. І, вочевидь, дочку твоя мати теж народила. Аби передати дар наступним поколінням. Людська упередженість щодо магів чоловіків вражає.  

Незбагненне полегшення жевріє в грудях. Не я один це помічаю! Першою людиною, що не зневажила мага через стать, виявляється… і не людина зовсім. Якщо заглибитись у роздуми... Можливо, я й не хочу до академії. Можливо, це лише спосіб довести, що я як маг чоловік не гірше Іси. 

Вулички готуються до вечора — ятки згортаються, запалюються вогні таверн, і поодинокі постаті містян ще не встигли обернутися натовпом. 

— Спочатку взуття, — вголос міркує Ліфа, озираючись без цікавості. Скільки тих міст та вулиць встигла побачити ельфійка за життя? — Потім гроші. 

— Гроші? Хіба ельфам потрібне щось таке приземлене? — кпин геть невдалий. Супутниця, на диво, усміхається. 

— Жартуєш? Я багата, як дракон-аристократ! Дурістю було б не навідкладати грошей. Особливо відколи зʼявилися банки. Якщо чесно, я вже й забула, куди і скільки занесла на зберігання. Та в столиці точно є кілька установ, що користуються з тих депозитів. 

— І як давно зʼявилися банки?  

— В драконів — до зникнення ельфів. В людей — після. Гноми… все своє тримають при собі, — охоче ділиться ельфійка. 

— Це точно. Навіть кухлі пивні тягають в наплічниках. Щоб не вкрав ніхто. 

Ліфа несподівано пирскає, і її зелені очі-смарагди блищать іскорками сміху. 

— Скажи! Мені так подобаються твої допитливість та уважність, Іску! 

За мить вона знову байдужіє і вмовкає, проводжаючи поглядом пані, що витріщилась на босі ноги. А я лиш спантеличено кліпаю — може, здалося? 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше