— Ти хто? — я почуваюся цілковитим дурнем.
— Хто-хто... Ельфійка, — відповідає дівчина знебарвленим голосом.
Сміх випурхує із горла і відлунням вмощується на стінах печери.
— Не треба тут. Ельфи — легенда. Вигадка. Це всі знають.
— Всі — то люди, дракони та гноми? – цікавиться дівчина, зблиснувши зеленими очима. — Чи за останні роки з’явилась нова раса?
Я двічі моргаю. Дивачка. Байдуже, що красива.
— Ніяких нових рас. Як три було, так і лишилося.
— А ще ельфи. Четверта, — темноволоса зачіпає пасмо коло обличчя. Я охаю. З-під прядок визирає кінчик загостреного вуха.
— Ельфів три тисячі років не бачили!
— Три тисячі? Минулого разу було дві дев’ятсот, — дівчина лягає на спину, вивчаючи нерівності печерної стелі. Ховає від мене зелене полум’я очей. — Отже, всього сто років минуло. Вважай, не спала. Задрімала.
— Якщо ельфи справді існують... Куди поділась решта?
Дівчина повертає голову і два смарагдові камінці знову мерехтять з-під вій.
— А я звідки знаю? Поки спала, вони пішли собі. Мене забули.
Що? Хіба хтось може спати аж настільки непробудно? І чому їй абсолютно байдуже?
Треба розібратися. А для цього...
— Іск, — нарешті називаю своє ім’я. Коротке, як у всіх магів. Щоб не займало забагато пам’яті, яку можна використати для рун.
— Ліфейліель, — байдуже озивається ельфійка з кам’яного вівтар-ліжка.
— І скільки ж тобі?
— А уроки ввічливості людський король заборонив? Ніколи не питай у ельфа, скільки йому років! — дівчина коцає повітря ногою.
Сукня її задирається, збирається складками нижче колін, оголивши світлі стегна і босі стопи. Я миттю відводжу погляд назад до зелених очей. Ноги ельфійка має фантастичні.
— Та ні, нас старанно вчать правилам поводження з кожною міфічною істотою. Включно з ельфами, — сміюся. І чому я не навчився вдало жартувати?
Незнайомка на вівтарі байдуже зітхає, ігноруючи поганий жарт.
— Та не знаю я свого віку. Після тисячі втомилась рахувати.
Кругле обличчя із гострими вилицями, задерті голі ноги і невдоволено скривлені губи належать дорослій, дуже-дуже дорослій жінці. І оте її старовинне ім’я, схоже на хитромудре бабусине мереживо, геть не пасує зеленим мерехтливим очам. Рішення дилеми я знаходжу дурне, але мені подобається:
— Добре, вважатиму, що тобі трохи за тридцять. І зватиму Ліфою.
— Якщо тобі так легше, — стенає плечима ельфійка. Їй досі не цікаво. — Та заради всього людського, дай поїсти!
— У мене немає овочів чи фруктів... — я розгублено зазираю у сумку.
Ліфа вкотре тяжко зітхає.
— Завжди з вами людьми одне і те ж. М’яса. Дай м’яса.
Я мовчки простягаю їй сушену яловичину — єдину закуску, що маю з собою. Спостерігаю, як ельфійка жадібно вгризається у м’ясо зубами. Слухаю, як стереотипи брязкають, падаючи на землю.
— Що у вас сталося за сто років? — питає дівчина.
— Галпія отримала статус міжрасового королівства.
— Справді? Добре. Нарешті драконам є куди піти, — каже трохи менш байдужо.
Доїдає. Зіскакує з каменя, ховаючи прекрасні ноги під спідницею сукні. Ліани коло входу в печеру пропускають її. Магія! Я пригадую дещо з легенд.
— Це ж ельфи передали людям руни, правда?
— Ельфи? — дівчина потягується. — Ні.
— Але ж легенди...
— Мають звичку брехати. Послухай, Іску. Люди геть забули креслярів — первинну расу магів. Саме креслярі змінили світ, розкреслили наново. Людям і ельфам передали мистецтво рун. Драконам — змінили тіла, навчили перекиданню та полум’ю. Гномам в кістки та шкіру вкресали руни міцності... Креслярі пішли ще до мого народження. Зникли. Та пам’ять про них, їх історія та звершення лишились в ельфійських оповідках.
Я не знаю, що сказати. Креслярі чи як їх там більше не згадуються жодною з рас. Та не вірити дівчині з гострими вухами дивно. Ще дивніше, ніж вірити.
— Тож... Тебе влаштовує, що тепер всі живуть ілюзіями? Не знають правди? — питаю.
— Мені байдуже, Іску, — Ліфа нарешті опускає руки. — Це не мої проблеми. Та і весь світ переконувати — така собі робота, марудна.
Уперше за тендітними рисами бачу дорослу жінку. Ота байдужість — не образ, не намагання здатися. Ліфі дійсно все одно. Ліфа справді втомилася.
Ельфійка роззирається. Помічає залишки розбитого о скелю каменя.
— Перший ти кинув магією. А другий, — її погляд змушує знітитися, — рукою. Чому?
— Бо я... Такий собі маг.
— Немає нічого дивного. Ти ж чоловік. Людський чоловік.
Я втягую носом забагато повітря. Оце уже занадто, чуєш? Так, я перший чоловік в родині магів! Так, я чаклую гірше від усіх! Так, магія дається чоловікам важче! Але випльовувати таке в обличчя...
— У вас, людей, дурна звичка виховувати дівчат і хлопців по-різному, — веде Ліфа далі, не помічаючи праведного гніву. — Чоловіків тисячоліттями вчать подавляти емоції. Не плакати. Не сміятися надто. Не уявляти.
— До чого тут магія? — я досі закипаю, але тепер розгублено.
— Людям і ельфам було даровано однакові руни, ті ж самі символи для створення схем. Втім, люди обрали шлях чіткості і скрупульозності. А ельфи розвивали магію як відчуття, емоцію. Ваші жінки інстинктивно користують наш метод. Чоловіки ж, через виховання позбавлені привілею виражати емоції так само добре, лишаються обмеженими в чаклунстві.
— Що? Що ти... — розкривши рот, кліпаю я. — Хіба чітке окреслення руни в голові не є запорукою вдалої магії?
— Аж ніяк, — пояснює Ліфа. — Найважливіше — відчути суть руни, її призначення, вплив на явний світ. А малюнок не обов'язково має бути точним.
— Але ж нам казали... Все вибухне, якщо зробити бодай похибку! — я пригадую підготовчі заняття перед іспитом.
Ельфійка показує зуби вперше від нашої зустрічі. Їй пасує усмішка.
— Ти хоч знаєш, який складний емоційно і схематично малюнок вибуху? — питає. — Хибна руна на таке не здатна.
#9100 в Любовні романи
#2099 в Любовне фентезі
#1907 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 03.12.2025