Розділ 6

— Ем, що? — перепитала я, коли нарешті перестала кашляти.

— Я пропоную тобі піти зі мною на весілля, — спокійно відповів Фелікс.

— Це жарт такий?

— Ні, я цілком серйозно. Це може бути взаємовигідною угодою.

— Нічого не розумію, — тихо буркнула я та похитала головою. — Сам іди на це весілля. Навіщо тобі потрібна я?

— Мені не потрібна конкретно ти. Не хочу з'являтися на цьому святкуванні сам, а ти можеш допомогти мені в дечому.

— Тобто?

— До тебе реально так довго доходить? — спитав Фелікс і закотив очі.

— А ти можеш говорити нормально, а не якимись загадками? — обурилася я.

— Ти вчора використала мене, назвавши своїм хлопцем, а тепер я хочу зробити те саме.

— Ти пропонуєш мені стати твоєю дівчиною?

— Лише на день весілля, звісно ж.

— І перед ким мені доведеться прикидатися, а головне — навіщо?

Я все ще здивовано дивилася на Фелікса, бо його пропозиція здалася мені абсурдною. Хлопець сів рівніше на своєму стільці, уважно подивився в мої очі, а тоді сказав:

— Це весілля Андрія — мого двоюрідного брата. Я повинен бути на цьому святкуванні, але є одна проблемка.

— Яка? — поцікавилася я.

— Вероніка, — буркнув Фелікс і відвів погляд. — Моя колишня дівчина, а тепер уже наречена Андрія.

— Нічого собі! — голосніше сказала я та присвиснула. — Справжнісінькі сімейні мелодрами. Як так сталося, що вона зараз виходить заміж за твого брата?

— Раніше я жив у Франції й рідко приїжджав сюди. Ми були разом близько двох років, але наші стосунки не витримали відстані. Вона сама вирішила порвати зі мною, а через місяць я дізнався, що вони з Андрієм разом. Потім переїхав сюди й вчора мені прийшло ось таке запрошення. Знаєш, не хочу, щоб Вероніка тішила своє самолюбство і думала, що я досі страждаю за нею.

— А ти страждаєш? — обережно спитала я та уважно глянула йому в очі.

— Ні, — швидко відповів він, хоча я не була впевнена, що це сказано щиро. 

— Гаразд, уявимо, що я погоджуся на твою пропозицію і стану твоєю плюс один на цьому весіллі. Яка у нас угода?

— Ти граєш роль моєї дівчини, а я забуваю про твій борг.

— І все? — спитала я, піднявши одну брову.

— А що ти хочеш?

— Принаймні, додаткову оплату за мій моральний стан. Прикидатися твоєю дівчиною — це ще той стрес. І чому саме я? Бо у мене є борг перед тобою і ти думаєш, що я не відмовлюся?

— У тебе приємна зовнішність, — відповів Фелікс, розглядаючи моє обличчя. — Ти маєш цікаве відчуття стилю і доволі непогану фігуру. Ти хороший аксесуар для чоловіка, Віто.

— Аксесуар? — перепитала я та почала сміятися. — Ти хочеш використати мене, наче якийсь товар!

— Це взаємовигода.

— Знаєш, я не така хороша акторка, як ти думаєш. Тобі доведеться знайти собі інший аксесуар на це весілля.

Я різко піднялася зі стільця, а тоді швидко попрямувала до виходу. На тумбочці в коридорі помітила свою сумочку. Я взяла її в руку, а тоді взула туфлі.

— Ти маєш повне право відмовитися від цього, — заговорив Фелікс, а я навіть не помітила, що він пішов за мною, — але у тебе залишилося два тижні, щоб повністю віддати свій борг. Не забувай, що до нього я додав ще суму за мій телефон.

— А що буде, якщо я не віддам борг? — спитала я, примруживши очі.

— Ми будемо розмовляти по-іншому.

Я міцно стиснула зуби, дивлячись на Фелікса. Як я взагалі колись могла думати, що він нормальний? Цей хлопець точно якийсь псих. Не дивно, що та Вероніка кинула його.

— Я подумаю! — буркнула я та вийшла з його будинку, грюкнувши дверима.

На вулиці мене зустріло яскраве сонечко, від якого захотілося заховатися десь в тінь. Я підійшла до невеликої тераси, намагаючись зрозуміти, в якому саме районі міста знаходжуся. Ніколи не була тут раніше. Я витягнула свій телефон, але він, здається, розрядився. Скільки не намагалася його ввімкнути, він так і не розблокувався. Який же дурний день! Я важко видихнула і поклала руку на своє чоло. І що мені тепер робити? Я повільно попрямувала до воріт, обійнявши себе руками. Опустивши голову, глянула на свої туфлі. Раптом почула гавкіт собаки. Від цього аж здригнулася, а моя шкіра покрилася сирітками. Коли підняла голову, то побачила великого коричневого пса, що біг у мою сторону та голосно гавкав.

— А-а-а-а! — закричала я, бо страшенно боялася собак.

Я розуміла, що втекти мені не вдасться, тому швидко вилізла на бетонний фундамент, що був під парканом. Серце нестримно билося, так, наче готове вистрибнути з грудей від страху. Я міцно вчепилася руками за паркан, а тоді подивилася вниз. Пес почав нюхати мої ноги, а я скривилася та заплющила очі.

— Відійди від мене! — сказала я, намагаючись відігнати собаку своєю ногою.

Напевно, він подумав, що я хочу з ним бавитися, бо почав високо підстрибувати. Я не могла ніяк заспокоїтися. Усе моє тіло тряслося від страху. Терпіти не можу собак, а ще дуже сильно боюся їх.

— Будь ласка, біжи до свого господаря, — заговорила я. — Не чіпай мене, гаразд?

Тільки цей пес зовсім мене не слухав. Він почав ще більше стрибати. Я відчула його лапи на своїх ногах і мені захотілося плакати.

— Фелікс! — голосно закричала я. — Феліксе! Йди сюди!

Я побачила, що двері будинку відчинилися і звідти вийшов хлопець. Він глянув на мене, а тоді на собачку. Мені здалося, що Фелікс ледь стримував свій сміх. Тільки мені було зовсім не до веселощів.

— Ей, Лакі, ходи сюди! — крикнув він та почав свистіти.

Пес повернув свою голову в його сторону, а тоді побіг до Фелікса. Я повільно злізла з того паркану, поправляючи свою спідницю.

— Думав, що ти вже давно пішла звідси, — заговорив до мене хлопець, проводячи рукою по пишній коричневій шерсті собаки. — Невже я тобі так подобаюся, що ти не можеш ніяк попрощатися зі мною?

— Звичайно! — трохи сердито сказала я. — А ще більше мені сподобався цей твій... тупий пес!

— Лакі не тупий! — різко мовив Фелікс. — Я не дозволю тобі ображати свого песика лише тому, що ти його злякалася.

— Бо він напав на мене! Ледь не загриз на тому паркані.

— Не перебільшуй. Це навіть не мисливська порода. Звичайнісінький миленький той-пудель.

— Яка різниця? Це не означає, що він ніколи не вкусить. І поки ти його тримаєш, я йду геть.

— Щасливо! — буркнув хлопець, а пес знову почав гавкати.

Я так швидко вибігла за ворота, що забула попросити Фелікса, аби він викликав мені таксі. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, а тоді попрямувала дорогою вперед. У мене було так багато емоцій, що я не витримала і почала бурмотіти собі під ніс, розмахуючи руками. Від моїх думок мене відірвав сигнал автомобіля. Я аж підскочила від несподіванки. Коли повернула голову, то помітила авто Фелікса, а ще зрозуміла, що йшла просто посеред дороги. Я відійшла на тротуар і продовжила йти вперед. Краєм ока помітила, що автомобіль зупинився біля мене.

— Сідай! — сказав до мене Фелікс, коли опустив вікно. — Я підвезу тебе.

— Сама доберуся, — буркнула я.

— Пішки?

— Так, пішки!

— Як хочеш, але йти тобі доведеться довго, а ще погода така жарка.

Я відчула неприємний біль у стопах. У сонячну погоду на підборах та ще й у закритих туфлях завжди важко ходити. Я глянула на Фелікса, на свої туфлі, а тоді знову на хлопця. Чорт з ним! Я не просила його привозити мене в його будинок, тому нехай тепер відвезе додому. Не роздумуючи, обійшла авто і сіла на пасажирське сидіння. Мені одразу ж стало легше, адже не було прямих сонячних променів. Я втомлено сперлася на крісло та визула свої туфлі, даючи свободу ногам.

— Коли те весілля? — спитала я, дивлячись у вікно.

— Наступного тижня, — спокійно відповів Фелікс. — Думаю, що тобі воно б сподобалося.

— З чого ти це взяв?

— Красивий дорогий ресторан, усі приготування на вищому рівні, а ще багато заможних гостей. Можливо, навіть знайдеш собі якогось кавалера. Чомусь мені здається, що ти якраз з таких дівчат.

— Це з яких?

— З тих, що полюють на багатих чоловіків.

— Що? — перепитала я та почала голосно сміятися. — Це ти зараз серйозно?

Фелікс уважно глянув на мене, примруживши очі. Він перевів свій погляд на мою спідницю, зупиняючись на колінах. Я інстинктивно стягнула її, бо мені чомусь стало ніяково.

— Сумніваюся, що офіціантки заробляють стільки, що можуть дозволити собі такі дорогі брендові речі, які є у тебе, — сказав хлопець, а тоді знову звернув свою увагу на дорогу.

— Я вже казала, що це просто якісна підробка. І яка тобі взагалі різниця? Я не полюю на багатих чоловіків і мені не потрібні папіки. Ти дуже сильно помиляєшся. А знаєш... Гаразд! Я піду на те весілля і доведу, що усе зовсім не так, як тобі здається.

— Ого! Але я так розумію, що у тебе є свої умови.

— Є! По-перше, мені треба гарно одягнутися, і тобі теж. Бажано, щоб наші образи були в одному стилі. Усі косметологічні процедури, які необхідні мені, щоб мати хороший вигляд на цьому весіллі, оплачуєш ти. Ще купуєш мені сукню, туфлі та сумочку.

— У такому випадку я піду сам, — буркнув Фелікс.

— Як бажаєш! — сказала я та усміхнулася. — Твоя колишня буде щаслива бачити, як ти страждаєш за нею. Уявляю, як їй буде приємно спостерігати за твоїм нікчемним становищем. Вона ж уже заміж виходить, а ти так і не зміг закохатися в іншу. Як думаєш, що вона подумає? Правильно! Що ти досі шалено кохаєш її, а ще не можеш забути усі миті, які ви провели разом.

— Ти можеш трохи помовчати? — огризнувся Фелікс і кинув на мене різкий погляд. — Забагато слів, яких мій мозок не сприймає.

— Ну то що скажеш, Феля?

— Не називай мене так!

— Чому? Мені подобається.

— Я так розумію, що ти тут живеш? — спитав хлопець, дивлячись з вікна на старий п'ятиповерховий будинок.

— Ага! — відповіла я. — Все ще думаєш, що у мене є папік?

— Може, ти брешеш?

Фелікс глянув на мене своїми блакитними очима, піднявши одну брову. Я ж поклала руку на серце, а тоді сказала:

— Хто бреше? Я? Та ніколи в житті!

— Доведеться тобі зробити це на весіллі, — буркнув він.

— То ти приймаєш мої умови?

— А у мене є вибір? Тут проблема навіть не у Вероніці, а в моїх друзях та родичах, які будуть обговорювати мене і цю ситуацію.

— Значить, тепер вони будуть обговорювати нас.

— Зустрінемося завтра, щоб вирішити всі питання. Є декілька нюансів.

— Окей! Тоді до завтра?

— Так, я надішлю тобі ввечері адресу, де ми зустрінемося.