Розділ 3

— Що це? — спитала я в дівчини-адміністратора.

— Ваш чек, — відповіла вона, дивлячись на мене, як на якусь дурепу.


— Ви впевнені, що це мій чек?

— Так!

— Це якесь знущання! Як може бути така велика сума, якщо мені просто полікували один зуб? Не всю щелепу, а один зуб! Я відмовляюся платити.

— Що відбувається? — раптом біля нас з'явився цей Фелікс.

— Дівчина обурилася, коли я дала їй чек, — пояснила адміністратор.

— Обурилася — це не те слово!

— Вам зробили чистку та діагностику зубів, а ще повне лікування хворого зуба, — продовжила говорити ця дівчина, яка мене вже почала дуже сильно дратувати. — У нас приватна клініка, а відповідно усі послуги значно дорожчі, ніж в державних.

— Ви мали одразу ж сказати, який тут у вас прайс, — роздратовано мовила я. — Можливо, у мене сьогодні нема з собою таких грошей?

— У мене таке враження, ніби ви не знали, куди йдете, — буркнув Фелікс. — Коли ви останній раз взагалі були в стоматолога?

— А яке це має значення?

— А таке, що ви б знали, що за останній рік стоматологічні послуги подорожчали майже вдвічі!

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Забудьте про те, що я говорила про кохання з першого погляду! Це була всього лише хвилинна омана.

— Послухайте, якби це сталося минулого місяця, то повірте, я б заплатила вам без будь-яких питань. Зараз у мене банально нема на це грошей! Якби я знала, що у вас так дорого, то стовідсотково звернулася б в іншу клініку.

— У тебе нема грошей? А що це у нас тут таке? — Фелікс кивнув на мою сумочку. — Прада? А туфельки теж такі гарні. Колись купував подібні своїй колишній. Це ж Джиммі Чу, правда?

— Це підробка, — впевнено сказала я та склала руки на грудях. — Всього лиш якісна підробка. І взагалі, чому це ви причепилися до моїх речей?

— Бо говориш, що у тебе нема грошей, аби оплатити мої послуги, а сама одягаєшся за останнім писком моди.

— Коли це ми встигли перейти на "ти"? — буркнула я. — У мене шок, чесно! Просто жахлива клініка з хамським ставленням до клієнтів. Я вам такий відгук в інтернеті напишу, що більше ніхто до вас не прийде. От побачите!

Я витягнула з сумочки свій гаманець. Фелікс і ця дратівлива дівка уважно спостерігали за мною. Я добре знала, що у мене тут навіть половини суми нема, але мені не хотілося ще більше себе соромити. Я просто кинула ті гроші на стіл, а тоді сказала:

— Тут не вся сума, але доплачувати я не збираюся. Нехай це буде така собі моральна компенсація. Мені вже погано стало від того, що я перенервувала тут у вас. Таке токсичне місце. До побачення!

Я усміхнулася, а тоді розвернулася, щоб піти геть. Я чула, що ця дівка говорила щось про поліцію, але стоматолог зупинив її. Вони голосно обговорювали мене, а я просто вийшла з цієї клініки, витягнувши з сумочки сонцезахисні окуляри. Тільки на вулиці мене чекав холодний вітер і дощ. Я відчула, як шкіра на моїх ногах покрилася мурашками. Краєм ока помітила, що Фелікс теж прямує на вулицю. Мені хотілося ефектно одягнути окуляри, але в таку погоду вони були зовсім не в тему. Тож я швидко всунула назад їх в сумочку, продовжуючи стояти під накриттям. Я висунула свою руку, щоб перевірити силу дощу. Якраз у цей момент з клініки вийшов Фелікс. Він швидко побіг на стоянку, ігноруючи мою присутність. Я ж вийшла під дощ, бо розуміла, що мені час уже бігти на роботу. Як завжди, парасолі у мене з собою не було. Я постійно забувала про неї, тому довелося мокнути під дощем. Я йшла тротуаром, відчуваючи, що мій одяг уже встиг намокнути. Боюся уявити, що робиться в мене на голові. Захотілося навіть плакати, бо цей день був справді жахливим. Я помітила, що біля мене повільно їхав автомобіль. Потрібно було декілька секунд, щоб зрозуміти, що це те саме авто, біля якого я нещодавно фотографувалася. Машина зупинилася, а я ж напружилася. Невже водій впізнав мене? Я помітила як вікно повільно опустилося. Повернувши голову туди, зустрілася поглядом з яскравими блакитними очима. Якого біса? Цей Фелікс тепер переслідувати мене зібрався?

— Оплатити тобі все ж доведеться, Віто, бо інакше будеш мати проблеми, — заговорив він.

— Це ти зараз погрожуєш мені? — здивувалася я.

— Сподіваюся, що ти розумна дівчина і все прекрасно розумієш. У нашій клініці є можливість оплати частинами, але з певними обмеженнями. Я розумію клієнтів, у яких нема можливості оплатити. Єдине — терпіти не можу таких істеричок, як ти. До кінця місяця ти повинна надіслати решту грошей на наш банківський рахунок. Про нього можеш спитати в адміністратора. Не думай, що тобі це так минеться. Світлана нагадає про оплату, якщо ти раптом забудеш.

— Це все? — спитала я, склавши руки на грудях. — Якщо ти не помітив, то я тут під дощем стою.

— Ага, — відповів він і глянув на мене з дивною посмішкою. — Не хочеш сфотографуватися біля мого авто?

Значить, впізнав! Я обожнюю свою удачу, бо її у мене просто нема.

— А ти.., — тихо мовила я та нахилилася ближче до нього, — не хочеш підвезти мене?
 

Хлопець глянув у мої очі, піднявши одну брову, а тоді буркнув: 

— Ні! 

Автомобіль рушив з місця надто швидко. Заднє колесо зустрілося з досить великою калюжею, яка була неподалік від мене. Я лише відчула, як огидні брудні краплі потрапили на мої ноги, а деякі з них навіть на обличчя. Я повільно витерла рукою болото зі своєї щоки, а тоді не витримала і почала плакати. Як же все дістало!
Коли я зайшла в кафе, то одразу ж почала тремтіти. Відчувала себе мокрою куркою, бо з мого одягу стікали краплі дощу.

— Ого! — сказала Женя, оглянувши мене з ніг до голови. — Виглядаєш сьогодні… не дуже.

— Була в стоматолога і потрапила під дощ, а у мене з собою не було парасолі.

— Йди швидко переодягайся, бо сьогодні у нас багато людей. Свій одяг повісиш на стілець, але я не впевнена, що він висохне до вечора.

— А з волоссям, що робити? — спитала я.

— Не знаю, — сказала Женя та знизала плечима.

— Добре, щось придумаю.

Я переодягнулася в робочий одяг, але краще не стало, бо у мене навіть білизна була мокрою. Волосся як-небудь заплела, але з нього просто текло. Пощастило, що адміністратор Володимир побачив мене такою і дозволив піти додому. Все-таки вигляд у мене був жахливий, як і мій настрій.
Коли я прийшла в порожню квартиру, то одразу ж попрямувала у душ. Стало краще, коли я одягнула сухий одяг і висушила феном своє волосся. Мені навіть не хотілося нічого їсти, тому я просто сіла у вітальні на диван, накрившись коциком, і ввімкнула телевізор. Мені страшенно захотілося спати, а ще було таке враження, наче піднялася температура. Я не помітила, як заснула, поринувши в міцний сон. Але зранку мене розбудив ненависний звук будильника. Я вже забула, коли останній раз спала хоча б до десятої. Мій робочий день завжди починався з дев'ятої, але приходити треба було раніше, щоб усе підготувати. Ніколи не думала, що моє життя так кардинально зміниться.
Тиждень пролетів непомітно. До мене так і не телефонувала та Світлана, щоб нагадати про оплату. Тож я вирішила, що усе минулося і ця тема вже закрита. От і чудово! За ці дні мені вдалося порозумітися з собою і не пуститися в депресію, коли я була за крок до неї. Сьогодні була чудова погода, тому мій настрій був таким же. Я йшла вулицею в помаранчевій трикотажній сукні, що вдало підкреслювала мою фігуру. Мені завжди подобалися такі яскраві кольори, бо я любила виділятися серед людей. Від моїх думок мене перервав телефонний дзвінок. Я напружилася, коли побачила на екрані номер Анжели. Дивно, що вона вирішила зателефонувати до мене. З того дня я повністю перекреслила наше спілкування, але вона, здається, так не думає.

— Алло! — сказала я, притуливши телефон до вуха.

— Ти вже забула про мене, подруго? — спитала вона дивним голосом.

— Я тобі не подруга, ясно?! — прошипіла я. — Ти хоч знаєш, які у мене тепер проблеми через тебе? Якби я знала, що ти вживаєш, то навіть би не спілкувалася з тобою. Вибач, але я не буду тобі подружкою в цих справах.

— Колись ти здавалася мені веселішою, Віто.

— Мене твої веселощі не приваблюють. Я не хочу таких розваг, тому шукай собі когось іншого. Анжело, тобі треба лікуватися.

— Уже роблю це, — буркнула дівчина. — Батьки запхали в якусь клініку. Думають, що мені це поможе. От наївні!

— Це все у твоїй голові! Поки ти сама не захочеш, тобі нічого не допоможе.

— Мені подобається таке моє життя, справді. Я знаю, що будь-який мій похід в клуб може стати останнім для мене, але все одно не відмовляюся від цього. Я не бачу сенсу у своєму існуванні, тому й живу одним днем.

— Анжело, тобі треба хорошого психолога. Ти чудова дівчина, тому не руйнуй собі життя.

— Пам'ятаєш, ти колись казала, що у тебе нема друзів? — спитала дівчина. — Тепер я розумію чому. Як тільки у когось з твоїх друзів проблеми, ти одразу ж відвертаєшся і тікаєш. Негарно це якось, Віто.

— Я не від тебе втікала, — спокійно сказала я, — а від твого впливу. Просто не хотіла стати такою ж, як ти. Я справді бажаю тобі змінитися, але думаю, що на цьому наша дружба завершена. Бувай!

Я вимкнула дзвінок, а тоді швидко побігла в кафе, адже зрозуміла, що вже запізнююся. Можливо, Анжелі все ж вдасться переосмислити своє життя, але це вже точно не мої проблеми.

Як тільки зайшла в кафе, то одразу ж переодягнулася в робочий одяг. Женя бігала від столика до столика. Це тільки дев'ята ранку, а тут уже так багато людей.

— Візьми крайній столик біля вікна, — сказала мені дівчина. — Там якийсь хлопець сидить, а я ще не встигла дати йому меню.

— Добре, — погодилася я. — Чому так багато людей сьогодні?

— Тому що хороша погода, а ще й вихідний. Боюся уявити, що буде ввечері.

— Мені вже страшно. Як мені набридло це все.

— Ти ж тільки декілька тижнів тут працюєш.

— Ага, — я важко видихнула і взяла меню з барної стійки. — Не знаю, як ти витримала тут вже два роки.

— Звикла, і ти теж звикнеш.

— Сумніваюся.

Я натягнула на своє обличчя усмішку та попрямувала до столика біля вікна. Якийсь брюнет сидів на стільці, дивлячись у свій телефон. Я помітила, що він досить спортивний, а ще доволі симпатичний.

— Доброго ранку! — привіталася я та поклала меню на стіл. — Можливо, готові вже зробити замовлення?

Хлопець підняв голову, зустрічаючись зі мною своїм поглядом. Густі чорні брови та вії, світло-карі очі з зеленим відтінком, гострі вилиці й мужній вигляд. Гм, та він справжній красунчик! Я одразу ж вирівнялася, усміхаючись ширше.

— Мені, будь ласка, одне американо, — сказав він приємним глибоким голосом з легкою хрипотою.

— Гаразд! І це все?

— Наразі так, але меню нехай залишиться.

Я кивнула і попрямувала в сторону бару, відчуваючи, що мені стало жарко. Ще б пак! Такий красунчик вперше за довгий час з'явився у цьому кафе. Уже через декілька хвилин його кава була готова.

— Ваше американо, — сказала я та поставила чашку на стіл.

— Дякую, — мовив хлопець й уважно подивився на мене. — Скоро сюди має прийти мій друг. Підійдете до нас, коли він з'явиться? Думаю, що він теж захоче зробити замовлення.

— Добре, без проблем.

Я усміхнулася йому, а він опустив свій погляд на мій бейджик.

— Дякую, Віто.

Я ледь не перетворилася на калюжу перед ним, коли він назвав моє ім'я своїм голосом. Декілька секунд я просто стояла, дивлячись на нього, наче ідіотка. Потім все ж попрямувала до бару, аби не заважати йому, бо ще подумає, що я божевільна. Тільки радість моя була недовгою. Я помітила, що в кафе хтось зайшов, а коли підняла голову, то побачила знайоме обличчя. Довелося примружити очі, щоб переконатися, чи це дійсно той... стоматолог. І так, це був він! Я одразу ж обернулася спиною до нього, щоб хлопець не побачив мене. Потрібно зробити будь-що, аби тільки не зустрітися з ним. Краєм ока я помітила, що він прямує до того столика, де просто зараз сидить той красивий незнайомець. О, ні! Тільки не це!