Розділ 1

Через два дні

— Вибачте, але оплата не проходить, — заговорила до мене продавчиня. — Здається, карту заблоковано.

— Що? — перепитала я та знервовано посміхнулася. — Спробуйте ще раз, будь ласка.

Дівчина знову піднесла карту до термінала, але дива не сталося. Я дала їй іншу кредитку, але вона виявилася теж заблокованою. Невже мій татусь вирішив мене так покарати? Не очікувала я від нього такого.

— Можливо, з цією усе вийде, — сказала я та простягнула золоту картку бабусі, яка завжди мене виручала в потрібні моменти.

— Така ж ситуація, на жаль, — мовила дівчина та знизала плечима.

— Ви впевнені, що усе правильно робите?

— Я вже другий рік тут працюю.

Я важко видихнула дивлячись на трендову яскраво-рожеву сумочку Balenciaga. Мені так сильно хотілося її. Вона б ідеально підійшла до моєї білої сукні, яку я тільки місяць тому придбала. Ця сумочка — одна з найпрекрасніших речей, що зробило людство.

— То ви будете робити покупку? — спитала у мене дівчина.

— Сьогодні, на жаль, ні. Та найближчим часом я розберуся з цими картками й обов'язково повернуся за цією красунею. До побачення!

Продавчиня побажала мені гарного дня, а я усміхнулася їй та вийшла з магазину. Як тільки опинилася на вулиці, то моя усмішка одразу ж впала. Хіба може усе так змінитися в одну мить? Мене вигнали з дому, а тепер ще й заблокували усі картки. Я розумію, що батько хотів покарати мене, але це вже дуже жорстоко. У мене в гаманці було трохи готівки, яку я встигла зняти раніше. Вже другий день я живу в старій квартирі бабусі. Там не надто красиво, але краще вже такий варіант, аніж нічого. Я витягнула свій телефон, щоб вкотре зателефонувати до своєї подруги та поплакатися їй. Вона спочатку не підіймала, а потім передзвонила сама.

— Щось сталося? — одразу ж спитала Лілі. — Ти декілька разів телефонувала?

— Сталося! — буркнула я та почала їсти шоколадний батончик, який купила в продуктовому магазині. — Тато заблокував усі мої картки, уявляєш?

— Цього варто було очікувати, — сказала подруга. — Здається, Віто, ти конкретно вляпалася.

— І що мені тепер робити? Я живу в бабусиній квартирі, а в гаманці лежать останні гроші. Мені їх вистачить максимум на тиждень, і це якщо я буду дуже сильно економити.

— А економити ти не вмієш.

— Не вмію, — тихо буркнула я та почала плакати, продовжуючи жувати батончик. — І я уявлення не маю, як мені жити далі.

— Тобі треба знайти собі роботу, Віто. Будеш мати хоч якісь гроші на свої потреби.

— Думаєш, я знайду таку роботу, яка дозволить мені купити собі сумочку Balenciaga?

— Сумніваюся, але це далеко не головне.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хотіла цю сумочку. В моїй голові вже було так багато образів з нею, але усі мої картки просто заблоковані. Слухай, а тобі там в танцювальну студію часом не потрібні помічники?

— Віто, я б з радістю допомогла тобі, — почала Лілі, — але ти сама все прекрасно розумієш. Я бачила, що в одну кав'ярню потрібні офіціанти.

— Офіціанти? — перепитала я та сумно засміялася. — Як ти собі це уявляєш? Я не буду працювати офіціанткою.

— Не впевнена, що ти знайдеш щось краще. Це твоя можливість на деякий час.

— Краще з голоду помру, але працювати в кав'ярні не буду!

Тільки я помилилася, адже наступного ранку вже стояла біля дверей цього задрипаного кафе. Обирати мені не було з чого, адже я не мала диплому і просто нічого не вміла. Знайти хорошу роботу в моєму випадку складно, тому довелося миритися з цим. Співбесіда пройшла непогано і мене взяли на стажування. Щоправда, мені страшенно не хотілося працювати в цьому місці. Тільки у мене не було іншого вибору…
Я стояла біля барної стійки у своєму робочому одязі: темні штани, біла футболка і чорні туфлі на низьких підборах. Такий був дрес-код у цьому закладі. Особлива умова — це заплетене волосся та мінімальний макіяж. Я стояла і лише молилася, щоб не зустріти когось зі знайомих.

— Привіт! — раптом біля мене з'явилася якась блондинка. — Я сьогодні буду тебе стажувати. До речі, Женя.

— Віта! — я простягнула їй свою руку. — Приємно познайомитися.

— Ти раніше десь працювала?

— Ні, не було такої потреби.

— Нічого страшного, — дівчина усміхнулася своїми пухлими губами. — Ти швидко навчишся і звикнеш до цього місця.

— Сподіваюся, що ні, — тихо буркнула я.

Женя почала розповідати мені усі нюанси обслуговування. Виявляється, не можна класти тацю на стіл, а нести її треба лише в одній руці. Також мені потрібно знати правила етикету та вивчити усе меню. Для мене це здавалося найгіршим, адже я повинна знати усі інгредієнти, з яких складається те, чи інше блюдо.

— Щойно дівчата зайшли, бачиш? — спитала у мене Женя, а я кивнула. — Привітайся і дай їм меню. Обов'язково усміхайся.

— Добре, зараз усе зроблю.

Я широко усміхнулася, а тоді взяла два меню з барної стійки. Швидко попрямувала до наших гостей, хоча ці дівчата здалися мені неприємними.

— Добрий день! — привіталася я. — Ось ваше меню. Коли будете готові зробити замовлення, натиснете, будь ласка, на кнопку.

— Ми хочемо замовити вже, — сказала брюнетка і подивилася на мене, надувши свої силіконові губи. У моїй голові одразу ж з'явилося "error", адже я раніше нікого не обслуговувала. — Ум-м, я буду лате на кокосовому молоці.

— Угу, я теж, — погодилася її подружка. — А ще мені салат Цезар, але замість майонезу я хочу грецький йогурт.

— Ох, а у вас є рис такий, як на суші, але щоб без суші? — спитала знову брюнетка.

— Що, вибачте? — перепитала я, насупившись.

— Ну, рис?

— Рис?

— Той, що в суші, але тільки рис.

— У нашому закладі нема японської кухні, — сказала я та спробувала усміхнутися.

— То рису нема? — спитала вона, а я ледь не застогнала вголос.

— Нема, тому рекомендую переглянути меню.

— Закличте іншого офіціанта, — трохи роздратовано мовила дівчина. — Мені не подобається, як ви обслуговуєте. Я напишу на вас скаргу.

— Звісно!

Я мило усміхнулася, а тоді попрямувала до бару, закочуючи очі. Ніколи не думала, що бувають такі токсичні люди. І чому вона розізлилася? Бо у нас нема звичайного рису з суші? Хто взагалі таке їсть? Якесь знущання над високою кухнею.

— Вони тепер твої, — сказала я до Жені.

Вона лише усміхнулася і попрямувала до них. Дівчина кивала головою на все, що вони говорили. Це не дивно, адже у Жені є досвід спілкування з такими людьми, на відміну від мене. Я думала, що моя зміна ніколи не завершиться, але мені зробили скорочений робочий день. Все-таки я ж тільки стажуюся. Я швидко переодягнулася у свою улюблену спідницю в жовто-блакитну клітинку та білу футболку. Своє довге волосся нарешті розплела, а також взула модні босоніжки з квадратним носочком. Я схопила маленьку сумочку і якраз у цей момент в кімнату зайшла Женя.

— У тебе теж завершився робочий день? — поцікавилася я.

— Сьогодні в мого хлопця день народження, тому я попросила, щоб мене відпустили раніше, — відповіла вона.

— Будете святкувати?

— Трішки, бо він у мене не любить цього. Ще мають прийти його друзі, тож треба підготуватися.

— Зрозуміло, — сказала я та усміхнулася. — Гарно вам повеселитися!

— Якщо хочеш, то можемо разом вийти з кафе. Ти у яку сторону зараз ідеш?

— Вліво. Ой, ні! Чекай, я заплуталася. Це яка рука?

— Ем, права, — заговорила Женя і трохи дивно подивилася на мене.

— Значить, мені треба йти направо. Я просто інколи плутаю такі речі. Не думай, що я якась тупа.

— Гаразд, не буду.

Я почекала на Женю, а тоді ми обоє вийшли з кафе. Взагалі вона була досить цікавою дівчиною, але такою простою та звичайною. Я раніше не спілкувалася з такими, бо у моєму оточенні завжди були лише багаті люди. Тільки тепер я ізгой в тому елітному світі. Прийшов час мені спуститися з небес на землю і побути звичайною смертною. Насправді таке життя мені не дуже сподобалося. Бігати вісім годин від столика до столика та отримати мінімальні чайові — це зовсім не круто. 

— О май гад! — сказала я, коли помітила на стоянці красиву, блискучу, чорну іномарку. — Женю, ти теж бачиш цю лялечку?

— Ти про що?

— Про цю ідеальну тачку.

Я аж спустила свої сонцезахисні окуляри на ніс, щоб роздивитися її ближче. Раптово згадала про свій блог в Інстаграмі, який за цих декілька днів не оновлювався. Все-таки моє життя кардинально змінилося і не було чого показувати своїм підписникам, яких у мене вже майже три тисячі. У голові одразу ж з'явилася ідея і я просто не могла упустити такий шанс.

— Можеш мене швидко сфоткати біля цього авто? — сказала я до Жені та передала їй свій телефон.

— Непогано, як для офіціантки, — заговорила вона розглядаючи смартфон останньої моделі. — Ти впевнена, що в цьому автомобілі нікого нема?

— Не знаю.

Я знизала плечима і заглянула у вікно біля пасажирського сидіння, але воно було затоноване. Я нікого не бачила всередині. Мабуть, хтось просто припаркував тут цю лялечку, а сам пішов по своїх справах.

— Давай! — сказала я до Жені та встала біля автомобіля. — Фоткай швидко!

Потім я присіла біля бампера боком до камери. Швидко поправила своє волосся, щоб усе виглядало максимально круто. Я поклала руку ліктем на коліно, а сама сперлася щокою на долоню.

— Світло ідеально падає, — заговорила Женя.

Я усміхнулася і якраз в цей момент автомобіль завівся й хтось голосно посигналив мені. Від несподіванки я злякалася та перечепилася своїми підборами, падаючи на брудний асфальт своїм м'яким місцем.

— Ауч! — скрикнула я, коли зрозуміла, що здерла шкіру на своїй долоні.

Автомобіль просто від'їхав, залишаючи мене на асфальті. Я ледь не заплакала від сорому, адже весь цей час в авто хтось сидів. Женя аж присіла від сміху, а мені було зовсім не до нього.

— Придурок! — закричала я вслід водію цієї кралечки. — По голові собі посигналь!

— Все, перестань! — попросила Женя, витираючи сльози. — Я не можу більше сміятися.

— Це хіба нормально? — обурилась я. — Міг би почекати ще декілька хвилин, а тоді б собі їхав.

Я повільно піднялася, а коли провела руками по своїй спідниці, то відчула дірку на одному прекрасному місці! Клас! Хіба міг цей день бути ще кращим? Звісно! Цьому місту точно не вистачало дівчини, яка б прогулювалася, виблискуючи червоними трусами. Я ледь не заплакала від цієї тупої ситуації, а ще від того, що моя улюблена спідниця тепер полетить у смітник. Усю дорогу Женя сміялася з мене, коли я йшла, прикриваючи дірку своєю сумочкою. Люди оберталися, бо думали, що я якась божевільна. Тішило лише те, що фотки вийшли дійсно крутими й вже ввечері дві з них красувалися у моєму Інстаграмі.

Якщо я думала, що той день був найжахливішим у моєму житті, то дуже сильно помилялася. Адже наступні два тижні були справжнім пеклом. За цей час на мене в кав'ярні вже написали декілька скарг. Я встигла розбити стакани, розлити каву, а ще переплутати замовлення. На додачу в мене дуже сильно почав боліти зуб.

Я бігла на роботу, адже розуміла, що уже запізнювалася. Влетить мені сьогодні від нашого адміністратора. Володимир терпіти не може, коли запізнюються. Я швидко забігла в кав'ярню і навіть не помітила, як стукнулася з кимось.

— Дівчино, акуратніше! — буркнув високий блондин, тримаючи в руках стаканчик з кавою.

На щастя, вона не розлилася ні на мене, ні на нього. Він похитав головою, навіть не дивлячись у мою сторону, а тоді попрямував до виходу, одягаючи сонцезахисні окуляри. От хамло! Він сам зайшов у мене, а тепер ще і я вийшла винною.

— Віто! — голосно сказав біля мене адміністратор. — Ти знову запізнилася.

— Вибачте, будь ласка. У мене страшний зубний біль і я не могла усю ніч спати. Ось прийняла знеболювальне та прийшла на роботу.

— Дійсно! — Володимир уважно подивився на мене. — У тебе щока напухла. Тобі потрібно до лікаря, бо з таким не можна жартувати.

— Я просто не знаю жодного стоматолога у цьому місті, — тихо сказала я та знизала плечима.

— Тут неподалік є стоматологія. Прекрасна клініка з чудовим обслуговуванням. Я дам тобі візитку, бо зараз лікую зуби лише там.

Я кивнула, а через декілька хвилин Володимир приніс невеличкий папірець, де було написано "Loran Clinic". Схоже, це якесь солідне місце. Я вирішила одразу ж записатися на прийом, адже, як сказав адміністратор Володимир, з таким не варто жартувати.