Розділ перший. Народження

Ірина народилася влітку 1974 року — на Купала.
Увечері її мати, Марія, ще встигла зварити горохову кашу й сіла за стіл із ложкою в руках. Вона не встигла з’їсти й кількох ковтків, як у грудях раптово стиснуло, а низ живота потягнуло так, що Марія зігнулася й притисла долоню до спини.

— Почалося… — сказала вона сама собі, тихо.

Степан, її чоловік, саме був удома. Він сидів у кімнаті, курив і дивився телевізор. Коли Марія покликала, він спочатку не повірив — вирішив, що вона знову перебільшує. Але коли побачив, як вона блідне й сповзає на лавку, таки злякався. Побіг до сусідів, подзвонив у швидку.

Ірина народилася швидко — ніби поспішала. Без довгих мук, без криків. Марія потім згадувала: їй здавалося, що дитина шкодує її і не хоче завдавати зайвого болю.

Коли лікарка сказала:
— Дівчинка,
Марія заплющила очі й видихнула. Вона боялася хлопчика. Боялася повторення.

Степан же радів. Мабуть, уперше за весь час їхнього шлюбу. Він сам обрав ім’я — Ірина. Сказав, що так звали його перше кохання, ще зі школи. Марія не сперечалася. Вона давно навчилася не сперечатися.

Перші дні після пологів Степан її не чіпав. Він носив доньку на руках, показував сусідам, казав, що вона на нього схожа. Люди кивали, усміхалися, вітали. Збоку все виглядало пристойно.

Хрестини справили, коли Ірині виповнився місяць.
У тісній однокімнатній квартирі зібралося зо два десятки людей — родичі Степана, його друзі, кілька кумів. Марія ще не зовсім оговталася після пологів, але бігала від столу до кухні, носила миски, міняла тарілки, усміхалася, коли дивилися.

— Ану, йди сюди, — гукнув Степан, коли вона вперше за вечір присіла.

Він чекав її на кухні. Притис до стіни, стиснув пальці на горлі так, що потемніло в очах.

— Ти що це, — прошипів він, — гостей не шануєш?

— Я… я втомилася, — прошепотіла Марія.

— Втомилася? — він усміхнувся криво. — А ходиш із такою пикою, ніби я тебе катую.

Він ударив її головою об стіну — не сильно, але достатньо, щоб із носа пішла кров.

— Іди вмийся. І щоб вийшла весела. Бо як ще раз зганьбиш мене перед людьми — вб’ю. Чуєш?

Марія чула. Вона завжди чула.

Але цього разу не чекала.
Коли Степан повернувся до гостей, вона накинула хустку, схопила дитину й вибігла з квартири. Бігла нічним містом, задихаючись, з липкими долонями, з дитиною на руках.

У матері, Олени, впала просто в сінях.

— Рятуй мене, мамо… — сказала і більше нічого не могла.

Вранці Степан прийшов під двері. Зі своєю сестрою Лідією. Кричав, вимагав, погрожував.
Але з хати вийшов Микола, Маріїн брат. Вищий за Степана, мовчазний, з важкими руками.

Він не сказав багато.
Просто став у дверях.

Степан пішов.

Того дня Ірина вперше щось побачила — хоча була ще зовсім немовлям.
Пам’ять не зберегла облич. Лише відчуття: тісна кімната, заплакана мати, холод у повітрі й страх, який не мав слів.

Цей страх залишився з нею надовго.