Відьма, й НЕ пухнастий помічник.

На самому краю густого, темного лісу стояла невеличка хижина. Дах її був укритий мохом, а віконця завжди світилися теплим жовтим світлом, навіть у найпохмуріший день. Довкола росли лікувальні трави, квіти дивних відтінків і молоді яблуні, що завжди родили солодкі плоди. Там жила Марися – молода відьма. Вона була не страшною й не злою, як у старих легендах, а тихою й доброю. Її темне волосся спадало на плечі, очі світилися, наче відблиски нічного неба, а в руках завжди був пучок трав чи стара книга заклять. Люди з села боялися приходити до неї без потреби, але коли траплялося якесь лихо, хвороба чи втрата врожаю, усі знали: тільки Марися зможе допомогти. І життя її було спокійним, майже тихим, налагоджене як годинник. Вранці – збір трав, вдень – варіння настоїв та мазей, увечері – читання старих книг біля печі. Вона жартувала сама до себе, що відьма з неї вийшла «домашнього розливу»: без проклять і грози, зате з пирогами й чаєм на травах.

Одного разу, коли сонце вже хилилося до обрію, Марися почула тихе шкряботіння біля дверей. Відчинила, й завмерла, на порозі сидів кіт. Не пухнастий сіроманець, якого можна пригорнути, а справжній сфінкс, та такий зморшкуватий, вухатий, з поглядом, у якому було більше мудрості, ніж у багатьох старців із сусіднього села.

Марися здивувалася, бо ніколи ще не бачила такого кота. Сфінкс не нявкав і не просив їсти, він просто сів на поріг і дивився на відьму так, ніби чекав, поки вона скаже перше слово.

– От й на тобі. Що ти за опудало? Бракувало мені лише безшерстого нахаби. – пирхнула вона, схрестивши руки на грудях. – Що, ти собі думаєш, я чекала на такого нездалого «помічника»? Дякую, котику, я й сама впораюся.

Кіт лише кліпнув очима й мовчки переступив поріг, наче дім цей був його від початку.

– Ага, чудово. – протягнула Марися, проводжаючи його поглядом. – Геть звідси. Самозванець. Не бути тобі моєї твариною по духу. – промовила вона, й схопила кота.

Вирішивши, що цю проблему можна владнати просто, дівчина винесла кота за двері. Той навіть не опирався, лише дивився на неї своїми великими очима. Вона грюкнула дверима, задоволено потерла руки й повернулася до печі. Не минуло й хвилини, як знову почулося знайоме шкряботіння.

– Та ти жартуєш! – вигукнула вона, розчинивши двері.

І справді, сфінкс уже сидів на порозі, наче нікуди й не йшов.

– Слухай, лисий. – Марися насупила брови. – Я серйозно, у мене і без тебе клопотів вистачає. Тобі що, у селі нема баби, якій мозок крутити?

Кіт мовчки моргнув, а потім поважно рушив до її ліжка.

– Ага. І знову наново. – промовила відьма, вхопила мітлу й показала у двері. – Геть із моєї хати!

Так вона вигнала його вдруге. Потім утретє. Та щоразу сфінкс повертався, знаходячи шпарину чи вікно. Зрештою Марися вже сиділа, сперши голову на руку, й зітхала: – То ти, виходить, із тих, що підкоряються правилу: Вода камінь точить? Ну й будь по-твоєму, але пам’ятай, служниці з мене не вийде. Чашку чаю, якщо хочеш, отримаєш. Але тільки чашку! Кіт, ніби почувши, скрутився клубочком біля печі й заплющив очі, немов був удома.

З часом Марися звикла до присутності нахабного квартиранта. Хоча, щоразу, коли бачила його на своєму ліжку чи в казані, бурчала, наче стара баба. – Якого біса ти там робиш? – обурювалася вона, коли знаходила кота, що вмостився просто біля полиці з сушеною м’ятою. – Думаєш, якщо ти без шерсті, то пилу не наносиш? Та наступного дня, шукаючи саме ту м’яту для заспокійливого відвару, Марися розуміла: от же ж кіт підказав, де вона! Або, бувало, поставить вона казан на вогонь, забіжить у хату по книжку, та й закрутиться. І саме тоді сфінкс спритно стягне кришку, грукаючи нею, і Марися, прибігши на шум, розлючено закричить: – Та щоб ти мені зів’яв, поганцю! А тоді зупиняється й бурмоче: – Агов, але ж я зовсім забула, що цей відвар треба зняти саме зараз.

І так було раз у раз. Кіт ні слова не промовив, та його «випадкові» витівки раз у раз рятували Марисю від власної неуважності. Зрештою вона почала жартувати: – Ти, мабуть, мій охоронець від самої себе, га? Ну то слухай уважно: я не дякую, бо це зіпсує всю картину. Але іноді з тебе таки є толк. Кіт лише ліниво кліпав очима й знову вмощувався у найтеплішому місці біля печі.

Дуже швидко стало зрозуміло: у хижині два господарі. І кожен мав власну думку. Марися любила порядок: книжки складені, трави на місцях, подушка тільки її. Сфінкс же вважав, що подушка, це спільне надбання, книжки краще гріють, якщо на них лягти, а трави гарніше пахнуть, коли кіт серед них спить. – Злазь негайно! Лишай плюшивий. – вимагала відьма, витягуючи кота з полиці, де сушилися квіти. Кіт позіхав і лише сильніше розтягувався. – Це не твоя подушка! – наполягала вона, а сфінкс зручно перевертався на інший бік, удаючи, що нічого не чує. – Добре, спи, але знай: як захропиш, то вижену назавжди. – бурчала Марися, вкриваючись ковдрою з іншого краю. А коли вранці вона знаходила всі свої трави злегка переплутаними, то спершу сварилася: – Та ти ж мені весь запас зіпсував, бісів сину! А потім придивлялася й розуміла, що саме ті трави, що їй сьогодні були потрібні, лежали на видноті. І так точилася їхня мовчазна війна: вона кричала й насуплювалась, а кіт робив усе по-своєму, але завжди, ніби на користь.

Одного вечора, вкладаючись спати, Марися не витримала й пробурмотіла: – Ну й добре. Будь ти моїм співгосподарем. Але запам’ятай, ти не головний. Кіт у відповідь лише облизав лапу й зручно вмостився поруч із нею.

Одного ранку у двері Марисі загрюкали так, що навіть горщики з зіллям затремтіли. На порозі стояла перелякана дівчинка з села, вся розпатлана й у сльозах.

– Пані Марися, допоможіть! У нас у селі біда. Криниця почорніла, вода стала гіркою, худоба відмовляється пити.

Марися насупилась, підперла бік рукою.

– А чого це ви згадали про мене лише зараз, га? Знову спершу лаяли «відьму лісову», а тепер без неї ніяк? – але, бачачи переляк у дівчинчиних очах, махнула рукою. – Гаразд. Йдемо. Вона взяла сумку з травами й рушила в село. Сфінкс, звісно, мовчки поплентався слідом, попри всі її протести: