Крига і цвіт.

Восьме березня, а за вікном пролітають поодинокі сніжинки.
– Знову, погода зіпсувалась. – з сумом, промовила я.
– І зовсім це не погано. Їм теж полюбитися треба. – відповіла мама.
Я в здивуванні округлила очі.
– Ти це про що? – запитала я.
Вона якось сумно посміхнулась, та відповіла:
– Доню, а хочеш я розповім тобі казку?
– Та я, й ніби доросла для казок. – промовила я, та не дивлячись на слова, сіла на стілець.
Матуся відклала книгу, та затамувавши подих завмерла.
– З чого б почати? – запитала вона сама – себе. – Добре, почну здалеку.
Все про що я розповім, відбувалось за довго до появи людей. Тоді коли світ був наповнений Богами, та різними магічними істотами.
Зеленокоса діва, сиділа біля струмка, та гралась залишками крижинок.
– Поглянь, а ця схожа на намистину. – промовила вона, дивлячись в бік свого пухнастого товариша. – Шкода, що вони так швидко тануть, я б залюбки носила такі буси.
– Ну, ти й смішна. Які буси з води. – відповіло звірятко. – Ходімо до гори, та знайдемо тобі камінців, з них надійніше буде.
– Так. – з сумом погодилась дівчина, не випускаючи крижину з рук, доки та не розтала.
– Та залиш це. Ходімо. – топчучись на місці, квапило звіря.
Дівчина струснувши воду з долонь, підібрала поділ сукні, та легким кроком послідкувала за пухнастим клубочком.
В цей час, з-за дерев вийшов гарний юнак. Він нагнувся до струмка, та дихнув на нього. В мить, вода, яка щойно виспівувала пісню своїм журчанням, перетворилась на кригу.
– Пограєшся ще трохи, поки це в моїй силі. – промовив він, пошепки.
– І довго ти ще будеш таким чином залицятись? Грудя, ти вже сто років за нею спостерігаєш, та ніяк не наважишся підійти. – промовив єдиноріг, який тихо підкрався. – Знову, води через тебе не нап'юся. От не зізнаєшся їй в цьому році, сам розповім.
– Циць. Замучив ти мене. Скільки разів пояснювати: Вона – це саме життя, а я суцільна смерть. Ти ж сам чудово це розумієш. Я навіть поряд стояти права не маю, не те щоб кохати її. – з сумом, відповів юнак.
– А ти спробуй. Може вона й відповість тобі взаємністю. – не заспокоювався єдиноріг.
– Та варто мені доторкнутись до неї, як її охоплять всесвітні страждання. Ти он поглянь на мене, я ж вбивця. Як такого покохаєш?
– Ну, ти не перегинай. Робота в тебе така.
– Робота? Та я суцільний холод, який пробирає до кісток. Я завірюха, яка своїми поривами вириває дерева з корінням. Я смерть, яка приходить навіть до тих, кого не вбила Листя. А вона? Вона ніжні промені сонця, спів пташок, теплий вітерець, який зігріває душу. Вона та, хто воскрешає всіх, й вся. Я не гідний бути поруч із нею.
– Впертий ніби віслюк. – констатував єдиноріг. – Не розповіси — забадаю.
– Ти то? – криво, посміхнувся юнак. – Йди, краще фарби збирай для веселки. – промовив хлопець, та розвернувшись попрямував в глиб лісу.
За кілька хвилин, до струмка повернулась дівчина, та нахилившись підняла вінок.
– Як би не ти, я б і не знала, що можу бути щасливою. – промовила вона, ніжно погладжуючи квіточки, які були вплетені в нього.
– То ти все чула? – запитав єдиноріг, який так і не пішов, бо ж хотів пробити діру своїм копитцем, щоб напитись водиці.
– Чула. – тихо, відповіла дівчина.
– І я чула. Радість то яка. А я тобі казала, що не дарма твій струмок весь час в кризі. Подобаєшся ти йому. – промовило звірятко, яке теж повернулось в слід за своєю господинею.
– Казала. Та що ж мені тепер робити? Як бути далі? – запитала дівчина.
– Зустрінься, поговори з ним. – втрутився єдиноріг.
– Та як мені його знайти? Я ж бачу його тільки тоді, коли він сам приходить, та й то крадькома, бо не показується мені.
– Він живе у печері, он на тому склоні. Скоріше за все, й зараз він вдома. Бо поглянь, який вітер там підіймається. – відповів єдиноріг.
– Ні, не ходи. – закричало звірятко, та схопило красуню за сукню. – Це небезпечно.
Дівчина поглянула в бік склону, та набравши повні груди повітря, відповіла:
– Піду, бо так бажає моє серце.
– Як думаєш доню, що було далі? – раптово запитала мама, переводячи погляд з вікна на мене.
Я в мить розгубилась.
– Звідки мені знати? Це ж ти оповідач. – відповіла я.
– Наша красуня пішла. По дорозі тряслась від холоду, ніби листок на вітрі, та дійшла. І коли вона переступила поріг печери, та її побачив юнак, щось змінилось, і мороз став не таким колючим, і промені сонця яскравішими.
– Ага, і закохались вони один в одного з першого погляду. – з іронією в голосі, промовила я.
– Так. Ти цілком права. – відповіла мама. – Як ти вже, мабуть, здогадалась, юнак – то Зима, а зеленокоса діва – Весна. Так вони й люблять один – одного, по цей день. Шкода тільки, що зустрічі їхні короткі, бо ж зустрітись вони можуть, тільки в останні дні зими, та перші весни. Як сьогодні. Любляться голубчики. – промовила мама, та знову поглянула у вікно.
На її обличчі з'явилась радісна посмішка.
– Не гнівайся на погоду, вони чекали на це цілий рік. – додала вона, та знову взялась за книгу.

Я відчула себе, маленькою дівчинкою, бо на душі стало тепло. Ніколи в житті, я б не уявила, що заморозки по весні, то прояви великого, справжнього кохання.
– Мамо, ну ти й даєш. А я теж хороша, вірити всьому. – буркнула я, та попрямувала на вихід з кімнати.
– Як знати, як знати, що казка, а що правда. – загадково, промовила мама.