Нічого не вдієш

Нічого не вдієш

«... рівень заторів на дорогах зараз становить десять з десяти балів! Bingo! Але це не біда, адже з вами улюблене радіо Z-1, а значить навіть в мертвій пробці...»

Денис з роздратуванням вимкнув радіоприймач, так і не дослухавши, чим ото DJ збирався втішити страждальців-автомобілістів, що міцно застрягли в центрі Міста.

Знову затор. Це місто тисячі і одного затора. Денис уявив, що коли-небудь... коли-небудь затор не розсмокчеться, люди так і залишаться сидіти в своїх автомобілях. Вони помруть від голоду і спраги, машини проржавіють і розваляться, а крізь їх металеві остови і кістяні скелети шоферів будуть рости дерева…

Денис відкинув голову назад, упершись потилицею в підголовник, і неголосно скомандував:

- Всі системи - стоп, кондиціонер залишити.

Машина замовкла, ледве відчутна вібрація, створювана потужним гібридним двигуном зникла. У салоні запанувала тиша, і тільки зовні лунали приглушені звуки клаксонів і матюки найбільш нетерплячих водіїв.

Денис вмів чекати, точніше вчився цьому мистецтву. Криками і нервами справі не зарадиш.

- Затемнення.

Комфорт-система слухняно виконала бажання господаря. Дениса огорнула приємна напівтемрява. Тепер через вікна автомобіля ледь проглядалися обриси будівель, дерев, перехожих, інших машин, що потрапили в одвічну ранкову пастку великого міста. Навколишній світ став примарним, розпливчастим, нереальним.

«Тепер головне не заснути» - подумав Денис. Ніч як завжди пройшла неспокійно, і навіть неабияка доза «Кофінолу+» з ранку не змогла остаточно привести організм до тями. Денис струснув головою, намагаючись підбадьоритися, але тут щелепи звело приємною судомою, і він несподівано для себе позіхнув.

Головне не заснути.

Різкий сигнал телефонного дзвінка висмикнув Дениса з дрімотного стану. Дзвонив шеф.

- Ден, ти знаєш котра година? - голос начальника звучав роздратовано, втім, він звучав так завжди.

- Так, Андрій Валентинович, знаю, пів на одинадцяту. Але я в пробці на Брест-Литовському. Вже хвилин сорок ні туди, ні сюди. Нічого не можу зробити.

- Можеш. Кинь машину. Сідай в метро. Що б був на місці через півгодини. Усе.

Денис відключив дзвінок і стиха вилаявся. Самі по собі візити на килим до шефа були не смертельні. За 9 років роботи в Корпорації у Дена з начальником виробилися  практично дружні стосунки. В найближчий час Денису пророкували посаду віце-президента, і він міг собі дозволити іноді спізнюватися. Але раз така терміновість - довелося коритися. Пощастило, що машина застрягла в другому правому ряду. Вибратися на тротуар і кинути там автомобіль зайняло близько п'ятнадцяти хвилин. Добігти до метро - ще сім. Якщо нічого не трапиться - можна постаратися встигнути.

***

Ден ненавидів метрополітен і не спускався туди вже років шість. На його здивування в підземці практично нічого не змінилося - просто стало ще брудніше, значно додалося реклами і бомжів. Денис збіг по ескалатору, гидливо протиснувся крізь різношерстий натовп, що поспішав з потягу на підйомник. Швидким кроком пройшов на потрібний перон, мимоволі привертаючи увагу оточуючих. У світлому костюмі від Cesare Attolini на тлі інших пасажирів Денис виглядав щонайменше інопланетянином.

Чужинцем.

Натовп не любить чужинців. Внутрішньо зіщулившись під поглядами інших пасажирів, Денис інстинктивно намацав у внутрішній кишені піджака гаманець.

Нарешті підійшов поїзд. Ден обрав найпорожніший вагон і шумно видихнувши, як перед прийомом міцного алкоголю, ступив у двері, що відкрилися. Тут він холодіючи зрозумів, чому всередині порожньо. Цигани. Десятка півтора брудних, галасливих і смердючих кочівників привільно розташувалися по всьому вагону. Бабусі, жінки і, звичайно ж, діти різного віку. Затриматися по сусідству з такою компанією ризикнули лише найбільш байдужі і стійкі представники корінного населення. Втім, їх було не більше дюжини. Ден мимоволі позадкував, але тут двері вагона зі стуком зачинилися, і потяг, важко ухнувши, рушив в тунель.

Денис одразу став об'єктом пильної уваги представників кочового народу. Босий, чорний мов смола хлопчик років дев'яти, одягнений в брудне лахміття, підійшов до Дена, мовчки взявся лівою рукою за полу дорогого піджака, а праву простягнув для милостині.

Дениса занудило. Йому здалося, що з немитої чорноволосої голови хлопчика на нього перескакують воші, прогризають його дорогий вовняний костюм, шовкову сорочку, білизну, вгризаються в тіло і відкладають в ньому свої личинки ... З утробним гарчанням, перемагаючи огиду, Денис відірвав від себе дитячу ручку і закричав не своїм голосом:

- Пішов на х ...! На х ... пішов!

Циганча підняло на Дена великі тямущі очі, і весело розсміялося, а відсміявшись плюнув прямо йому на лаковані туфлі.

Той остовпів.

Тим часом замість шебутної дитини, поруч з нещасним Денисом встала жахливо нафарбована огрядна циганка, одягнена в стародавні, обвислі рейтузи і безформну дерматинову куртку. На ногах у жінки були домашні фіолетові капці.

- Ти зачем рібенка абіділ? Денги давай. Тєбє ані все одно не потрібні - процідила циганка, пахнувши на Дениса перегаром, часником і гниллю зубів.

- Не ... да .. не дам! - перемагаючи нудоту, здавлено промовив Ден

- Не даш? Тагда я тібя пацілую ...