Нічний візит

Сталася ця історія, коли мені було сімнадцять років. Я тільки закінчила школу, вдало склала іспити на вступ до обраного мною ВНЗ і насолоджувалася довгоочікуваним відпочинком.

Ми з батьками жили в приватному будинку, в одному з таких районів, які ще не вважаються передмістям, але й від центру галасливого міста далеко. Переїхали ми сюди нещодавно – необхідно було розширити житлоплощу. Батьки накопичили лише пів суми вартості будинку, другу половину доплатив дідусь – мамин тато. І, за іронією долі, сам він жодного разу в нас так і не побував. Через стан здоров'я дідусь змушений був перебувати вдома, та й жив він зовсім у передмісті.

І ось одного разу стан дідуся погіршився – його госпіталізували. Мої батьки збиралися відвідати його в лікарні та залагодити питання з лікуванням.

- Так, ми вже зібралися. А ти якщо хочеш, можеш поїхати до тітки Аліси, щоб не було нудно та страшно. Ми тебе підвеземо, – запропонувала мама.

- Та нічого, ма, я сама переночую.

– Одна? - Здивувалася мама.

- Так, а що тут такого? Я вже досить доросла. В інституті, приїжджі взагалі в гуртожитках живуть у такому ж віці.

 - Ну добре. Якщо що дзвони. І не забудь Лунара вигуляти, - видавши мені вказівки, мама поквапилась на вихід.

Я вийшла проводити батьків.

- Не хвилюйтеся, ми впораємося. Так, Лунаре? – я погладила величезну чорну німецьку вівчарку. – Ух ти, який у мене захисник!

- До речі, на кухні в шухляді ліхтарик - на випадок, якщо світло відключать, - вже заводячи машину, сказав тато.

Попрощавшись із батьками, я вигуляла Лунара і поспішила додому. Вдень у мене гостювали подружки; старі та нові. Ми влаштували справжній дівич-вечір, але після восьмої дівчата розбіглися по домівках. На ніч я знову вигуляла Лунара і прибралася після вечірки.

Годинник показував північ коли я влаштувалася на дивані з чашкою чаю та захоплюючою книгою. Мої батьки встигли подзвонити вже три рази кожен. Лунар неспокійно тинявся по хаті, але потім прийшов до мене. Він понюхав повітря і раптом глухо завив.

- Ти чого?! - занепокоїлася я. - Сумуєш за старшими господарями? Чи не нагулявся?

Лунар заволав ще голосніше та протяжно, як по небіжчику.

- Тихо ти! - крикнула я, відчуваючи як від страху вже частішає пульс і піднімаються волоски на руках.

Я потріпала песеля за вухом і неприємно здивувалася, відчувши як той тремтить немов осиновий лист. Чого він так сильно злякався? Лунар практично не замовкав, страшне виття діяло мені на нерви. Я вирішила включити телевізор, щоб відволіктися і перекрити хоч трохи завивання вівчарки. І в цей момент світло вирубало! Воно зникло моментально: без миготіння.

- Та щоб тебе!... - обурилася я.

Так, тато говорив про ліхтарик… Як відчував! От тільки туди ще дійти треба. Я пошарила руками по дивану в пошуках телефону, але не знайшла, може, випадково зіштовхнула на підлогу, а там килим з товстим ворсом - як упав, не почула. Гаразд, так обійдуся поки що.

Я навпомацки під тужливе виття Лунара дісталася кухні. Намацала на одній із полиць шухляди невеликий ліхтарик і поспішила його ввімкнути. На щастя батареї в ньому були нові: світло лилося яскраве і блимати не збиралося. Однак, коли я збиралася вже покинути кухню, краєм ока помітила тінь на стіні, що формою нагадує голову. Здригнувшись, я різко розвернулася до вікна. Світло ліхтарика вихопило пузату вазу на підвіконні.

Я з полегшенням видихнула, але за мить мало не підскочила до стелі – моєї руки торкнулося щось холодне і мокре. Насилу стримавши крик і стрімко обернувшись, побачила Лунара, що безшумно підкрався до мене зі спини.

- Лунаре, не лякай мене так більше, - трохи тремтячим голосом попросила я, гладячи пса по голові і прислухаючись до обстановки.

Лунар більше не вив і кухня потопала в суцільній тиші, якщо не враховувати бухання мого серця, яке поступово приходило в норму. За вікном була непроглядна темрява: мабуть, хмари заволокли небо, адже ні зірок, ні місяця не було видно.

Сама себе заспокоїла повторюючи як мантру: «тут нікого немає і бути не може, тільки я і Лунар». І чому я не поїхала до тітки?

- Гаразд, щось я розклеїлася, - промовила вголос і додала, обіймаючи вівчарку за шию, - разом ми впораємося, правда ж, Лунар?

Несподівано спалахнуло світло. Я розгублено заморгала, звикаючи до освітлення, а потім, прихопивши з собою ліхтарик, повернулася до кімнати. Телефон, як я й думала, валявся на підлозі за метр від дивана. Чай зовсім охолонув, треба було б підігріти заново чайник і зробити новий. Але не встигла я зробити і кілька кроків у бік кухні, як світло знову згасло!

Як по команді одночасно з цим Лунар знову завів свою тужливу пісню. Я просто фізично відчувала як випаровується моя впевненість та спокій. Паніка та несвідомий страх накотили з новою силою; я вже була готова дзвонити батькам, щоб вони забрали мене до себе, до тітки, та до будь-кого – тільки подалі від сюди!

Десь у хаті рипнула половиця. Я застигла, наче той сурикат, прислухаючись до тиші; дихання перехопило від жаху, в роті пересохло, а серце, здавалося, зараз вискочить з грудей. На щастя, я не встигла покласти кудись ліхтарик, тримаючи його в руках. Але легше від нього не стало, навпаки, невеликий кружечок світла вихоплював шматочки обстановки, занурюючи все інше в таємничу напівтемряву.