Розділ 15

Робочий день почався як завжди, Катя прийшла до студії, увімкнула світло та попрямувала до свого кабінету. Повністю переодягнувшись в робоче вбрання, вона зав’язала високий кінський хвіст на голові та попрямувала до танцювального залу.

Дівчата вже зібралися на місці і тепер сиділи на підлозі щось голосно обговорюючи. Помітивши Катерину, вони дружно замовкли та почали підводитися на ноги.

- Доброго дня дівчата!

- Доброго дня, Катерино Миколаївно, - хором привіталися учениці.

- І так! Сьогодні у нас останнє заняття перед літніми канікулами, тому ми повинні повторити та закарбувати в пам’яті все, чому навчилися за цей семестр, - голосно говорила Катя, аби її почула кожна з дівчат.

- Катерино Миколаївно ви чули останні новини? – Запитала одна з учениць.

Катя поглянула на неї та усміхнулася.

- Зараз у нас заняття, якщо хочете поговорити то дочекайтеся кінця, - строго вимовила Катерина.

- Але це важливо! Про це показували в новинах, все місто обговорює те, що сталося, - мовила учениця.

- І що ж такого сталося, що ми повинні це обговорити прямо зараз?

- Говорять, що Антона Заставського виправдали. Всі звинувачення з нього зняті. Він більше не знаходиться в розшуці.

Катерина відчула, як невидимий кулак з усієї сили вдарив її в живіт, подих перехопило, вона зігнулась навпіл та впала на коліна.

- Катерино Миколаївно, що з вами?! – Дівчата разом кинулися до неї.

Почувши ім’я Антона, Катя ніби проковтнула язик, сльози були готові в будь-яку хвилину политися з очей, але якимось неймовірним зусиллям вона стримала їх. Піднявши затуманений погляд на занепокоєні обличчя учениць, Катя сіла сідницями на підлогу.

- Все добре дівчата. Не хвилюйтеся, - швидко сказала вона. – Як давно ви про це знаєте?

- Сьогодні вранці і дізналися, - мовила та сама дівчина. – Батько каже, що такі, як Антон не змінюються. Сьогодні його виправдали, а завтра він знову лишить когось життя. Правосуддя не існує.

***

По закінченню робочого дня Катерина зателефонувала до Дарини і вони домовилися піти до магазину вбрання. Купивши декілька нових речей у свої гардероби, подруги вийшли на вулицю та спустилися сходами на асфальтну доріжку.

- Я не можу в це повірити, - Катя важко дихала. – Ти знала, що його виправдали?

- Я взагалі нічого подібного не чула, - жувала губи Дарина. – Останнім часом я припинила дивитися новини, а слухати народ в місті – це не про мене.

- Те ж саме, - зітхнула Катя.

- Почекай! – Дарина різко зупинилася та розвернулася до неї. – Якщо Антону більше нічого не загрожує, тоді чому він до сих пір не подзвонив до тебе?

Катерина на мить задумалася, а потім мовила:

- Можливо він не встиг.

- Мені здається, що новини показали з деяким запізненням. Можливо Антон знятий з розшуку вже декілька днів і скоріше за все так і є, - швидко заговорила Дарина. – Нічого не заважає йому зв’язатися з тобою. Але він цього не зробив. Чому?

На обличчі Катерини був задумливий вираз, між бровами залягла глибока зморшка.

- Можливо він телефонував до мене, - повільно мовила вона. – Вчора.

- Ти маєш на увазі той телефонний дзвінок перед вечором? – Підняла брови Дарина.

- Саме так.

- Тоді чому він мовчав та нічого не говорив? – З сумнівом в голосі запитала Дарина.

- Я не знаю.

- А я знаю. Можливо то був хтось інший, - твердо запевнила вона Катю.

- На твоєму місці я б не була так в цьому впевнена, - Катя все ще сумнівалася в Дарининій правоті.

***

Примруживши очі від вечірніх променів сонця, Антон вийшов з магазину та попрямував до свого авто. Кинувши пляшку води на переднє сидіння він завмер, позаду чоловічий голос покликав його по імені. Антон випрямився та повернув обличчя в ту сторону.

Ну звичайно. Хто б ще це міг бути!

Антон очікував зустрічі з цією людиною, хоча раніше їм вдавалося не перетинатися. Але нічого, рано чи пізно це повинно було статися.

Антон засунув руки до кишень чорних штанів, закотивши очі під лоба. Він слідкував, як до нього повагом наближається Володимир Авраменко, головний слідчий поліцейського відділку Мени.

- Чим можу бути корисний? – В’ялим тоном запитав Антон, кинувши на поліцейського зневажливий погляд.

- Доброго здоров’я Антоне, - крива посмішка скривила губи Авраменка. – Бачу ти повернувся до міста.

- Це заборонено? – Підняв брову Антон.

- Ні, звичайно ж ні, - сліпуче усміхнувся Авраменко.

- Мене виправдали, звинувачень немає. Що вам потрібно від мене? – Хлопець дещо схилив голову набік, не зводячи з поліцейського стомленого погляду.

- Те що тебе виправдали – нічого не означає. Твоє минуле не можна просто так взяти і стерти. Я про це знаю, ти також. До речі, твій батько відбуває покарання за гратами через твій поганий вчинок синку, - Авраменко підставив вказівного пальця Антону під самого носа.

Брюнет посміхнувся.

- Я не просив його про це.

- Ти невдячний хлопець Антоне. Твій батько…

- Припиніть тикати в мене моїм батьком. Ви не маєте права використовувати цю інформацію проти мене посеред вулиці і не тільки. Минуле на те й є минулим, що воно пройшло. І єдине, що у нас залишається – це спогади і не важливо погані вони чи хороші. Я корю себе кожного дня за те, що мій батько сів за грати замість мене, тому не треба мені про це нагадувати. На все добре вельмишановний поліцейський, - Антон хитнув головою і розвернувся щоб сісти у своє авто.

- Антоне! – Покликав його Авраменко і брюнет поглянув на нього з переднього сидіння. – Я стежу за тобою, - він виставив руку вперед, вказуючи на хлопця пальцем.

- Не варто витрачати на мене свій дорогоцінний час. Краще займіться тим, що дійсно потребує уваги. В минулому я накоїв багато дурниць, але в теперішньому і майбутньому, я не збираюся до цього повертатися. Пора перегорнути сторінку та почати з чистого листа. Бажаю вам успіхів.