Нічний Двір

Глава 31. Інша наречена.

Стьєрель повернувся до замку й одразу попрямував до покоїв брата. Відтоді, як він відпустив Веселину, минуло зовсім небагато часу. Коли вони залишали замок, Ерлінгар, наскільки Стьєрелю було відомо, залишався у своїх покоях. Та тепер княжич хотів переконатися, що брат досі там.

Якщо Ерлінгар уже відкрито погрожував й фактично звинувачував Веселину в пособництві культу, навряд чи він збирався обмежитися самими словами. Найімовірніше, за цей час він устиг щось вирішити. Питання полягало лише в тому, наскільки далеко брат готовий зайти.

Ерлінгар приїхав сам, але це ще нічого не означало. Під час попереднього візиту він цілком міг залишити в замку більше своїх людей, ніж було відомо на зараз. Стьєрель перевірив усіх, хто викликав підозру, більшість слуг відтоді й так замінили, проте вважати, що цього достатньо, було б надто наївно.

Біля покоїв брата княжич зупинився й наказав вартовому відчинити двері.

У кімнатах нікого не було.

Стьєрель пройшов далі, оглянув сусіднє приміщення, але й там не знайшов Ерлінгара. Він покликав слугу, який чергував неподалік.

— Де княжич?

— Не знаю, княжиче.

— Хто відповідає за його покої?

— Покоївка Олена, княжиче. Вона має бути неподалік.

— Покличте її.

За кілька хвилин перед ним з'явилася молода жінка.

— Де мій брат? — запитав Стьєрель.

— Княжич Ерлінгар покинув замок деякий час тому, княжиче.

— Давно?

— Не можу сказати точно. Але вже певний час.

Він повільно кивнув.

Отже, Ерлінгар пішов.

На обличчі княжича з'явилася помітна усмішка. Схоже, він усе-таки правильно оцінив наміри брата.

Олена була людиною. Ерлінгар міг змусити її сказати що завгодно, приховати його від'їзд або навіть запевнити, що він досі перебуває у своїх покоях. Для цього не знадобилося б особливих зусиль. Проте він цього не зробив.

Стьєрель знав брата достатньо добре, щоб запідозрити в цьому навмисний жест. Ерлінгар хотів, аби він дізнався про його відсутність. Можливо, навіть розраховував, що Стьєрель зрозуміє, куди той подався.

Княжич відвернувся від покоївки. Якщо його припущення правильне, Ерлінгар спробує перехопити Веселину дорогою до Веландора. Відкрита погроза, звинувачення в пособництві культу — усе вказувало на те, що брат уже визначився з нею.

Та Стьєрель передбачив таку можливість.

Він підготував дві повозки й подбав, щоб лише в одній із них їхали Веселина та Вілемира. Інша мала стати приманкою. Якщо Ерлінгар вирушив за ними невдовзі після від'їзду, то, найімовірніше, саме за нею він тепер і гнався.

Стьєрель дозволив собі трохи розслабити плечі.

— Можете повертатися до роботи, — сказав він Олені.

Покоївка вклонилася й відійшла.

Княжич рушив до власних покоїв. У голові вже складався подальший перебіг подій, проте він не поспішав вважати справу вирішеною. Ерлінгар міг дізнатися про другу повозку. Міг передбачити обман або залишити когось, хто стежив би за замком і помітив підміну. Навіть якщо приманка спрацювала, це ще не гарантувало, що Веселина дістанеться Веландора.

Велрат і Ерік мали впоратися. З ними була Леся, вона допоможе дівчатам у дорозі. Стьєрель подбав, щоб вони мали все необхідне, але тепер залишалося покладатися на людей і на те, що жодна з передбачених небезпек не обернеться чимось несподіваним.

Він зачинив за собою двері й зупинився посеред кімнати.

Поки що все йшло за його розрахунками.

***

Веселина вже кілька хвилин не зводила погляду з Марії. Служниця сиділа навпроти, трохи схиливши голову, а її руки нерухомо лежали на колінах. Закляття подіяло швидко. Тепер дівчина могла не боятися, що та почує їхню розмову.

— Ти думаєш, вони нас уб'ють? — пошепки запитала Вілемира.

Веселина подивилася на вартових, яких було видно крізь невелике віконце повозки. Вони їхали поруч, не відстаючи й не наближаючись.

— Не знаю.

— А навіщо тоді нас відправили?

— Я намагаюся зрозуміти.

Вілемира нервово стиснула край сукні.

Веселина й сама не знаходила собі місця. Усе відбулося надто несподівано. Стьєрель нічого не пояснив, хоча чудово бачив, що вона не розуміє його вчинку.

Можливо, його змусили. Можливо, хтось узяв княжича під контроль і тепер використовував його, щоб позбутися їх. Та навіть ця думка не пояснювала, чому Стьєрель поводився так дивно. Якщо він справді хотів їх убити, навіщо було відпускати з охороною? А якщо планував щось гірше, то чому не зробив цього в замку?

Веселина згадала його очі. Той короткий спалах золотого світла, який вони з Вілемирою помітили перед від'їздом.

Вона досі намагалася переконати себе, що то була гра світла. Випадковий відблиск, який вони неправильно витлумачили. Адже іншого пояснення вона не хотіла навіть припускати.

— Може, нам варто повернутися? — тихо озвалася Вілемира.

— Ні.

— Але ж ми навіть не знаємо, куди їдемо.

— Саме тому й не можна просто продовжувати шлях.

Веселина постукала кулаком у двері повозки.

— Зупиніться!

Кучер не відреагував одразу. Тоді вона постукала ще раз, цього разу сильніше.

Повозка сповільнилася й невдовзі зупинилася. Один із вартових під'їхав ближче, а тоді спішився й підійшов до дверцят.

— Пані Фрідо, щось трапилося?

Веселина відчинила їх і почала читати закляття, не даючи чоловікові договорити. Вартовий спробував щось сказати, але слова застрягли в нього на язиці. Його погляд помутнів, коліна підкосилися, і він осів на землю.

Веселина вийшла з повозки. Інші вартові вже помітили, що сталося, та вона не припинила читати. Закляття охопило весь супровід. Один за одним чоловіки втрачали свідомість, падаючи біля коней або просто на дорогу. Кучер теж безвольно схилився на козлах.

Вілемира вибралася слідом за сестрою.

— Що ти робиш?

— Ходімо!

Веселина схопила її за руку й потягнула в протилежний від дороги бік. Вони побігли поміж деревами, продираючись крізь густий підлісок. Гілки чіплялися за одяг, під ногами траплялося коріння, але дівчина не сповільнювалася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше