Стьєрель уже простягнув руку до дверної ручки свого кабінету, коли відчув легкий подув вітру. Він обернувся.
У кінці коридору стояла темна постать. Обличчя її майже не було видно, та княжич упізнав брата ще до того, як той повільно махнув рукою, запрошуючи підійти.
Стьєрель хмикнув.
— Залишайтеся тут, — кинув він вартовим.
Не чекаючи відповіді, рушив за постаттю.
Ерлінгар привів його до порожньої кімнати. Стьєрель переступив поріг, і двері за спиною зачинилися. Усередині панувала темрява. Вікно було щільно затулене важкими фіранками.
— До чого це все? — запитав княжич.
— Зізнавайся, — пролунав голос Ерлінгара.
— У чому саме?
Поряд зі Стьєрелем спалахнула свічка й повільно піднялася в повітря.
— Батько знає. А я тут, щоб у всьому розібратися.
Стьєрель відштовхнув свічку. Вона впала на килим і відразу згасла. Княжич пройшов углиб кімнати й опустився в крісло, схрестивши руки на грудях.
Тієї ж миті спалахнули ще десяток свічок. Полум’я розлилося кімнатою, вихопивши з темряви Ерлінгара. Той стояв за кілька кроків від брата й незворушно дивився на нього.
Стьєрель міг просто піти. Та чи відчепився б тоді Ерлінгар?
Ні. Справа була не в цьому.
— Я не розумію, — похитав головою княжич. — Що знає князь?
Раптом кімнату пройняв сильний порив вітру. Він ударив Стьєреля просто в обличчя, змусивши прикрити очі. Коли княжич знову розплющив їх, кімната потонула в темряві.
За мить свічки спалахнули знову.
Ерлінгар уже сидів навпроти, закинувши ногу на ногу. Його обличчя освітлювало полум’я, а на вустах грала ледь помітна усмішка.
— Чому ти не покінчив із цим? — запитав він. — Невже через ненависть до Міккеля?
Ерлінгар трохи нахилив голову.
— Ти ж не жалюгідна п’явка. Не став би так підставлятися заради помсти.
Стьєрель замислився, перш ніж відповісти.
— Батько мені не довіряє?
— А ти як думаєш?
— Це важливо?
— Справа не в довірі, а в якості виконаного завдання. Батько вважає, що ти ще недосвідчений і потребуєш нагляду. Він чекає на добрі новини. Переконай мене, що помиляється, і я зможу переконати його.
— Усі культисти на землях Гримбура були знищені ще минулого року.
— Раджу не брехати.
— Я не брешу.
Ерлінгар кілька секунд дивився на нього, тоді ледь помітно всміхнувся.
— Чудово. Тоді ти не заперечуватимеш, якщо я допитаю дівчину.
— Ні.
— Чому?
— Ти можеш її зламати. А мені потім доведеться її позбутися.
— Знайду тобі іншу.
Стьєрель різко підвівся й схопив брата за комір.
— Ти не торкнешся Веселини.
Ерлінгар навіть не спробував відсторонитися. Лише опустив очі на руку Стьєреля, а тоді знову подивився йому в обличчя.
— Не можу цього обіцяти.
— Я серйозно.
— Я теж. Скажи мені, Стьєрелю, якщо Веселина дізнається правду про тебе, як гадаєш, вона залишиться поруч? Чи, може, вирішить тебе вбити?
Пальці Стьєреля міцніше стиснули комір.
— До того ж ти сам назвав її іграшкою, — продовжив Ерлінгар. — Не варто прив’язуватися до речей. Особливо до тих, які можуть обернутися проти тебе.
Він трохи нахилив голову.
— Зрештою, наказ має бути виконаний. Або ти зробиш те, що повинен був зробити від самого початку, або я сам закінчу цю справу.
Стьєрель усміхнувся й відпустив брата. Він сів назад у крісло, поправив складки на одязі й знову набув невимушеного вигляду.
— Ти помиляєшся щодо Веселини. Так, вона відьма й уміє чаклувати. Саме це й робить її особливою. Але до культу вона не має жодного стосунку. Я вже допитував її. Не бачу потреби повторювати це. Вона не надто сильна відьма й до того ж довіряє мені. Якби справді становила загрозу для Нічного двору, то вже була б мертва.
Стьєрель трохи нахилився вперед.
— Скажи, коли я бодай раз ставив власні інтереси вище за інтереси князя? Коли Нічний двір через мене опинявся в небезпеці?
Ерлінгар відкинувся на спинку крісла, вмостившись зручніше. Його обличчя не виказувало ані згоди, ані заперечення. Він лише слухав.
— Я хочу побачити її страх, — продовжив Стьєрель. — Безнадійність. Хочу знати, як вона відреагує, коли нарешті усвідомить, що приречена. Але для цього потрібен час.
Ерлінгар трохи помовчав.
— Отже, з культом на твоїх землях покінчено?
— Нічному двору нічого не загрожує, — відповів Стьєрель.
Ерлінгар ще якийсь час дивився на нього. Та Стьєрель не відступив від сказаного. Зрештою старший княжич підвівся й попрямував до виходу.
Стьєрель провів його до дверей, але не став затримувати. Лише дочекався, поки кроки Ерлінгара стихнуть у коридорі, й повернувся до своїх покоїв.
Він не запалював усіх свічок. Сів за стіл, розгорнув незакінчений лист і спробував зосередитися на рядках. Та щойно за дверима лунали кроки, перо завмирало над папером.
Слуги зі звітами приходили один за одним. Ерлінгар майже не виходив зі своїх покоїв. Раз навідався до півонієвого саду, пробув там недовго й повернувся. Поїв, ні з ким не затримувався, ні про що не розпитував. Слуги не помітили жодних ознак навіювання.
Та спокій брата ще нічого не означав. Стьєрель надто добре знав, як довго Ерлінгар міг чекати, перш ніж зробити наступний крок.
Коли за вікнами остаточно стемніло, Стьєрель відклав перо й підвівся.
Дорогою до покоїв Веселини він не зупинявся й ні до кого не звертався. Та біля її дверей усе ж сповільнив крок.
Усередині грали на лірі.
Стьєрель упізнав мелодію. Вона лилася з кімнати тихо й неквапливо, і він мимоволі затримався, слухаючи.
Він постояв ще трохи, тоді натиснув на дверну ручку.
Веселина сиділа з лірою на колінах. Побачивши Стьєреля, вона обірвала гру й відклала інструмент.
— Привіт, Стьєрелю! — першою озвалася Вілемира.
— Добрий вечір, — відповів він.