Нічний Двір

Глава 30. Схованки зі смертю. Частина 1

Веселина відламала шматочок хліба й поклала його до рота.

Навпроти сидів Ерлінгар. Поруч — Стьєрель, який не зводив очей зі старшого брата.

Ерлінгар майже не торкався сніданку. Він дивився на Веселину, і щоразу, коли вона підводила очі, їхні погляди зустрічалися. Вона першою відводила свій.

Дівчина зосередилася на яйці, що вистигало в срібній підставці, на скоринці хліба між пальцями, на краплі води, що повільно стікала стінкою кухля. Будь-що, аби не дивитися на чоловіка навпроти.

Та вона все одно відчувала його увагу.

Ложка завмерла в руці Стьєреля. Він не відводив погляду від брата.

Слуги прибрали посуд і подали свіжий хліб із медом.

Ерлінгар відсунув стілець. Підвівшись, він поправив рукав і затримав погляд на Веселині.

— Дякую за сніданок. Бажаю вам гарного дня.

Він вийшов, не пояснивши причини запрошення.

Двері зачинилися.

Веселина повільно видихнула й повернулася до Стьєреля. Той усе ще дивився на двері, стискаючи ложку між пальцями.

— Чи можемо ми поговорити наодинці? — спитала вона.

Княжич перевів на неї погляд. На мить у його обличчі промайнуло здивування.

— Звісно.

Вони вийшли до Вечірнього Саду. Веселина зупинилася біля однієї з доріжок і на якийсь час замовкла, збираючись із думками.

— Тебе теж запросив Ерлінгар? — запитала вона.

— Так.

— Навіщо?

— Не можу читати його думки. Гадаю, він хотів ближче познайомитися з тобою, — припустив Стьєрель, натягнувши усмішку. Та й сам, схоже, не надто вірив у власні слова.

— Мені так не здалося, — відверто відповіла Веселина.

Вона завела руки за спину й повернулася до княжича.

— Ти пам’ятаєш чудовиськ, про яких я тобі розповідала?

— Пам’ятаю.

— Вони серед тих, хто тебе оточує. Серед твоїх близьких і слуг.

Стьєрель трохи насупився.

— Не розумію, про що ти.

— Ти в небезпеці. Тобі потрібно залишити замок. Якнайшвидше.

— Чому?

Веселина озирнулася через плече.

— Якщо залишишся, можливо, більше ніколи не побачиш ні мене, ні Вілемиру.

Стьєрель ледь помітно примружився.

— Ти справді вважаєш, що я повірю в це?

Веселина опустила очі й сіла на кам'яну лаву неподалік.

— Я ніколи не розповідала тобі, як загинули мої батьки, — почала вона. — Їх убив мор. Я була зовсім малою. Того дня сховалася під ліжком. Я все бачила.

Вона на мить замовкла.

— Батько першим кинувся на нього. Навіть не встиг вихопити меча. Мор убив його майже миттєво, а тоді повернувся до матері.

Пальці Веселини мимоволі стиснули край сукні.

— Не пам'ятаю, що було далі. Не знаю, чому він мене не знайшов або чому залишив живою. Але досі пам'ятаю його очі. Вони світилися жовтим. Шкіра була біла, майже безбарвна.

Вона підвела погляд на Стьєреля.

— Я не хочу, щоб із тобою сталося те саме.

Княжич не перебивав її. Коли Веселина закінчила, він ще деякий час мовчав.

— Мені потрібно це обміркувати, — нарешті промовив він.

Дівчина кивнула.

— Але якщо ти просто не хочеш залишатися в замку, — додав Стьєрель, — тобі не потрібно нічого вигадувати.

Він пішов, залишивши її саму.

Веселина повільно видихнула й опустила погляд на власні руки. Пальці досі були зчеплені надто міцно. Дівчина розтиснула їх, але напруження нікуди не зникло. Стьєрель принаймні вислухав її. Та чи мав він намір щось робити, вона так і не зрозуміла.

Раптом плечі Веселини здригнулися. По спині пробігло неприємне відчуття, ніби хтось торкнувся її поглядом.

Вона провела долонею між лопатками й завмерла, прислухаючись. Усе навколо залишалося на своїх місцях.

Веселина повільно озирнулася.

Над садом темніло вузьке вікно замку. За шибкою не було нікого, та відчуття чужої присутності не полишало її. Нарешті вона відвела погляд і повільно підвелася з лави.

Деякі спогади не зникають, скільки б років не минуло. Варто було лише відчути на собі чийсь пильний погляд, і Веселина знову опинялася там — у кімнаті, де колись ховалася від тих, хто прийшов по її родину.

Їй ще не виповнилося дванадцяти.

Веселина ховалася під ліжком, притиснувшись щокою до холодної підлоги. Коли солдати імператора виламали двері, вона затулила рот долонею, аби не видати жодного звуку. Слідом за ними до кімнати увійшли члени Златомирного ордену. Вони нейтралізували білий мак, і його солодкий запах поволі зникав.

Останнім з’явився він.

Істота в людській подобі увійшла так, наче повернулася до власного дому. Навіть не озирнулася на солдатів. Батько кинувся йому назустріч, але не встиг зробити й кількох кроків. Один рух — і він упав.

Істота повернулася до матері. Її очі спалахнули жовтим.

— Де Світець?

— Не знаю!

Мати відступила, затиснувши руки біля грудей. Її тіло тремтіло, а голос зривався на крик. Веселина не бачила її обличчя, зате бачила кров батька. Вона розтікалася по підлозі, поволі наближаючись до ніжки ліжка.

— Богиня Світла не приймає зрадників до свого раю, правда? — промовила істота.

— Світець пішов учора, — сказала мати, відступаючи ще на крок.

— Навіщо приходив?

— Хотів дізнатися, як ми...

— Брехня!

Істота вдарила кулаком у стіну. Каміння розлетілося, обсипавши підлогу уламками. У кладці утворилася глибока діра.

Веселина хотіла закричати, та з горла не вирвалося ані звуку. Раптом її руки й ноги стали важкими, наче сили залишили тіло.

— Я не брешу! — вигукнула мати. — Куди ви його потягнули?

За спиною істоти солдати взяли батька за руки й ноги та потягли до виходу. Його тіло безвольно ковзнуло по підлозі, залишаючи за собою кривавий слід.

Веселина заплющила очі. Вона боялася навіть дихати.

— Він ще не мертвий, — з насмішкою відповіла істота. — Я змушу його сказати правду. І тоді рай його не прийме.

Вона зробила крок до матері.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше