Нічний Двір

Глава 29. Крізь кров і сумніви. Частина 2

Ерлінгар застав молодшого брата за робочим столом. Стьєрель переглядав документи, відкладаючи прочитані аркуші в окрему теку.

На столі ще стояв майже недоторканий сніданок. Поруч — порожній глечик з-під вина. Ерлінгар затримав на ньому погляд, а тоді перевів його на брата, не виказавши зацікавленості.

— Ніч минула непогано, — мовив він, прямуючи до каміна. — Вдалося вистежити ведмедя. Щоправда, вбивати його я не став.

— Чому?

— Зовсім молодий, хоч і доволі міцний. Вирішив дати йому ще пожити й трохи підрости.

Стьєрель не відповів. Відклавши документ, він узявся за наступний.

— Невже тобі зовсім не цікаво?

— Я зайнятий.

Ерлінгар усміхнувся й поглянув на камін. Вогонь майже згас, на дровах жевріли останні жарини.

— Як там твоє весілля?

— Не думаю, що взагалі одружуватимуся.

Ерлінгар повернувся до брата.

— Знайшов ляльку, яка стане її чоловіком?

— Ні.

— Тоді що змінилося?

— Не втручайся, Ерлінгаре. Я сам вирішу, що з нею буде.

Ерлінгар всміхнувся.

— Як скажеш. Зрештою, це твоя лялька.

Після короткої паузи він додав:

— Вона дивна. Хто вона така?

— Тебе це не стосується.

— Ти вже казав.

— І додам іще дещо: тобі краще поїхати. Немає потреби залишатися тут довше.

Ерлінгар здивовано підняв брови.

— Цікаво. Минулого разу ти не хотів, щоб я тебе залишав, а тепер сам виставляєш мене за двері.

— Попри моє бажання, тоді ти все одно мене залишив.

— Цього разу нічого не змінилося, — спокійно відповів Ерлінгар. — Важливі не твої бажання, а бажання князя. А він хотів би, щоб ми приїхали разом.

Стьєрель суворо глянув на брата, проте промовчав. Ерлінгар лише злегка всміхнувся й повернувся до каміна, наче й не помітив цього погляду.

***

Веселина довго не могла викинути з голови розмову зі Стьєрелем. Особливо той момент, коли він підніс келих до губ. Вона чекала бодай найменшої зміни в його поведінці, але…

— І що тепер? — запитала Вілемира.

— Не знаю. Усе ще важко сказати напевно, ким є Стьєрель. Якщо він мор, то мав би відреагувати на кров. Але нічого не сталося. А якщо він людина, чому тоді його брат — мор? І чому сам Стьєрель так уперто не хоче залишати замок?

— Як він відреагував на вино?

— Ніяк.

Вілемира помітно зраділа.

— Отже, він усе-таки не мор!

— Можливо, — Веселина не поділяла її впевненості. — Але якщо ми вирішимо забрати його із собою, доведеться викрасти.

Вона вимовила це з усмішкою, та Вілемира не засміялася.

— Ти серйозно?

— А що, він добровільно погодиться піти? — Веселина знизала плечима. — До того ж це небезпечно. Стьєрель може спробувати повернутися до замку. Якщо його наздоженуть або він сам приведе когось до нас, під загрозою опинимося не лише ми, а й він.

— А може, нам узагалі не потрібно йти? — несміливо запитала Вілемира. — Може, ми могли б залишитися?

Веселина відвела очі. Їй і самій не хотілося залишати Стьєреля. Та що довше вони перебували в замку, то більше запитань виникало і то небезпечнішим ставало їхнє становище.

— Якщо залишимося, далі буде тільки гірше, — нарешті сказала вона.

Вілемира помовчала, а тоді запитала:

— То ми спробуємо викрасти Стьєреля?

Веселина задумалася, чи справді готова на таке. Зрештою, йшлося не просто про втечу — їй довелося б самій вирішити, чи має право втягувати Стьєреля в небезпеку.

***

Стьєрель відірвався від звітів і підійшов до вікна. Очі втомилися від ранкового читання, а думки раз у раз поверталися до того самого.

У дворі він помітив Ерлінгара, який розмовляв із капітаном Міккелем неподалік від сходів. Вони трималися осторонь від гвардійців. Стьєрель спробував розібрати їхню розмову, але не почув жодного слова.

Це було дивно. Зазвичай він чув значно більше, ніж дозволяла відстань.

Невдовзі Міккель уклонився й попрямував до замку. Ерлінгар залишився сам.

Стьєрель не став зволікати. Він вийшов із покоїв і спустився у двір. Повітря ще зберігало зимову прохолоду. Під ногами темніла волога земля, а в затінку подекуди лежав сніг.

Ерлінгар стояв біля дерева, розглядаючи гілля. На тонких пагонах уже набухали бруньки, хоча до справжнього тепла було ще далеко.

Стьєрель наблизився, та не встиг і слова вимовити, як брат заговорив першим:

— Я знайшов культиста. Планую його захопити.

Княжич зупинився поруч.

— Якого ще культиста? Усі, хто переховувався на землях Гримбура, знищені.

Він уважно подивився на брата, чекаючи пояснення.

— Ти жартуєш?

Ерлінгар відірвав увагу від дерева й рушив до виходу з двору.

— Не заважай.

Стьєрель провів його поглядом. Невже він говорив про Веселину?

Стьєрель різко рушив услід, але за кілька кроків зрозумів, що брата попереду немає.

Княжич обернувся.

Ерлінгар стояв просто перед ним.

— Вона небезпечна, — тихо промовив старший брат.

Стьєрель не виказав жодної реакції.

— Не розумію, про кого ти.

— Не вдавай. Розкажи мені все, що знаєш. Так мені буде значно легше тебе врятувати.

Стьєрель мовчав.

— Ти хоча б розумієш, із ким маєш справу?

Замість відповіді княжич обійшов брата й попрямував до замку.

— Стьєрелю. — окликнув його Ерлінгар.

Стьєрель не озирнувся.

Він повернувся до покоїв і замкнув двері зсередини. Кілька митей він стояв, спершись на них долонею, а тоді повільно відійшов.

Стьєрель не встиг дійти до столу, як біля вікна почувся тихий скрип. Стулка повільно відчинилася, впускаючи до кімнати холодне повітря. Стьєрель обернувся.

Ерлінгар уже стояв усередині.

— Що з тобою відбувається? — запитав він.

— Нічого.

Стьєрель узяв зі стільниці перший-ліпший сувій. Розгорнув його, хоча навіть не глянув на написане.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше