Стьєрель знайшов Веселину в одній із кімнат замку, де зазвичай збиралися діти. Біля каміна, на килимі, Вілемира та її друг Казимир гралися дерев’яними іграшками. Дівчинка пересувала невеликі фігурки, щось пояснюючи хлопцеві, а той раз у раз заперечував і пропонував власні правила гри.
Веселина сиділа неподалік, на невеликій софі. Вона майже не стежила за грою, радше задумливо спостерігала за дітьми, часом переводячи погляд на вогонь у каміні.
Першим княжича помітив вартовий біля дверей.
— Княжич Стьєрель!
Вілемира та Казимир одразу відклали іграшки й підвелися. Обоє схилили голови у привітанні. Веселина ж не відразу зрозуміла, що відбувається. Лише коли діти вже випросталися, вона схаменулася й підвелася з невеликим запізненням.
— Вітаю, — промовив Стьєрель, увійшовши до кімнати.
Він коротко привітався з дітьми, а тоді підійшов до Веселини.
— Не заважатиму?
— Ні, звісно, — відповіла вона.
Тим часом Вілемира й Казимир знову вмостилися на килимі та повернулися до гри. Дівчинка взяла одну з дерев’яних фігурок, але тепер час від часу скоса поглядала на сестру й княжича. Щоразу, коли помічала, що її можуть побачити, вона поспішно поверталася до іграшок, удаючи, ніби цілком захоплена грою.
Стьєрель трохи помовчав, спостерігаючи за Веселиною, а тоді запитав:
— Ти не передумала залишити замок?
Дівчина похитала головою.
— Тоді, краще зачекати, поки Ерлінгар поїде, — додав княжич.
— Я не хотіла б іти без тебе, — тихо промовила Веселина. — А ти? Не передумав?
На обличчі Стьєреля з’явилася ледь помітна усмішка.
— Не можу.
— Чому?
— Моє місце тут.
Він відповів так просто, наче цього пояснення мало бути достатньо. Та перш ніж Веселина встигла щось сказати, княжич знову заговорив:
— Мої радники наполягають, щоб я нарешті оголосив дату весілля. Мені вдавалося відкладати це питання досить довго, але, схоже, їхнє терпіння вичерпується.
Веселина не відразу зрозуміла, до чого він веде. Вони ж домовилися, що вона лише зіграє роль його нареченої. Про справжнє весілля не могло бути й мови. Вона дала це зрозуміти від самого початку.
— Стьєрелю, ми ж…
— Якщо ти залишишся, цей замок теж може стати твоїм домом, — м’яко перебив він. — І для Вілемири також.
Веселина відвернулася.
— Він уже став вашим домом, — додав княжич.
— Ні, — відповіла Веселина. — Я не проти зачекати, поки Ерлінгар поїде. Але ми з Вілемирою не залишимося в замку.
Стьєрель нічого не сказав. Його обличчя майже не змінилося, та усмішка згасла. За час, проведений поруч із княжичем, Веселина навчилася розрізняти його почуття, навіть коли він намагався їх приховати. Цього разу їй здалося, що її відповідь його засмутила.
— Тепер твоя черга гостювати в нас, — додала вона, намагаючись пом’якшити сказане.
— Напевно, — відгукнувся Стьєрель.
Він ще мить постояв поруч, а тоді відступив на крок.
— Бажаю вам усім гарного вечора.
Веселина лише кивнула. Вілемира залишилася сидіти біля каміна, а Казимир одразу підвівся й низько вклонився, проводжаючи княжича.
Двері зачинилися за Стьєрелем, але Веселина ще деякий час дивилася на місце, де він щойно стояв.
Казимир невдовзі знову взявся за іграшки, намагаючись залучити до гри Вілемиру.
Коли настав час повертатися до покоїв, діти неохоче відклали дерев’яні фігурки й попрощалися. Вечір минув тихо, хоча думки про розмову зі Стьєрелем не полишали Веселину й дорогою до кімнати.
Пізніше вона допомогла Вілемирі вмитися, розчесала їй волосся й відкинула ковдру на ліжку. Дівчинка вже вмостилася під нею, коли сестра присіла поруч.
— Як думаєш, Стьєрель справді хоче, щоб ми залишилися? — запитала Вілемира.
— Думаю, так.
— Тоді чому він сам не хоче піти?
Веселина поправила ковдру біля її плеча.
— Можливо, він просто не може. Якщо Ерлінгар і справді мор, то цілком імовірно, що Стьєрель перебуває під його навіюванням. Або під впливом когось іншого з їхньої родини.
— Тобто він не розуміє, що з ним роблять?
— Можливо.
Вілемира трохи помовчала.
— Тоді він не піде з нами добровільно.
— Ні, навряд чи.
Це пояснення здавалося найімовірнішим. Воно також означало, що Стьєрель міг бути людиною, яку ще можна врятувати. Та Веселина не наважувалася цілком відкинути іншу можливість.
— А якщо він сам мор? — тихо запитала Вілемира.
— Тоді нам доведеться тікати.
Веселина підвелася, щоб загасити свічку біля ліжка, але затрималася біля столика.
— Ти вже придумала, як перевірити його? — запитала Вілемира.
— Є один спосіб. Треба подивитися, як він відреагує на кров.
— На кров?
— Можна додати трохи до його напою. Якщо Стьєрель людина, нічого не станеться. А якщо мор — я побачу це за його реакцією.
Вілемира насупилася.
— А якщо він справді мор?
— Тоді ми не будемо більше чекати. Утечемо, щойно з’явиться нагода.
— А якщо він не мор?
Веселина присіла на край ліжка й тихо відповіла:
— Тоді принаймні знатимемо, що ще не все втрачено.
Вона поцілувала сестру в чоло й підвелася, залишивши свічку горіти ще на кілька хвилин.
***
Вранці Веселина вирушила до покоїв княжича зі сніданком. На таці стояли кілька страв, два келихи і невеликий глечик із вином. Тепер залишалося дочекатися, поки Стьєрель зробить перший ковток.
Дорогою її супроводжував управитель замку, а за ним ішли ще кілька слуг.
— За правилами ми маємо простежити, щоб їжа княжича дійшла до покоїв у тому самому вигляді, в якому залишила кухню, — пояснив управитель.
Веселина не стала сперечатися.
Стьєрель прийняв її у своїх покоях. Слуги розставили страви на столі й наповнили келихи. Лише переконавшись, що більше нічого не потрібно, вони вийшли.
— Ти вирішила поснідати зі мною? — запитав Стьєрель.