Стьєрель завмер із кубком у руці. Усмішка брата не віщувала нічого доброго. Та й уся розмова дедалі більше скидалася на допит, а останнє запитання було особливо небезпечним.
Він повільно поставив кубок на стіл і зиркнув на Ерлінгара.
— Тебе це не стосується, — твердо відповів він.
Ерлінгар не став наполягати.
— До речі, — Стьєрель повернувся до вечері. — Тобі обов’язково чекати на весілля? Можеш поїхати раніше.
— Мене й справді не цікавить весілля твоїх ляльок, — із награною досадою відповів Ерлінгар. — Я приїхав закінчити кілька справ, які не встиг завершити минулого разу. Якби ти не відіслав Вейріха, цим займався б він. А тепер мені доводиться кататися туди-сюди.
— Які ще справи? — запитав Стьєрель.
Ерлінгар неквапливо склав руки перед собою. На його обличчі з’явилася та сама усмішка, якою він супроводжував особливо влучні зауваження.
— Тебе це не стосується.
Він не поспішав повертатися до вечері. Слова Стьєреля ще відлунювали в пам’яті, проте думки його давно були не за столом.
Він згадав розмову з князем, після якої й вирушив до Гримбура.
— Ти поїдеш на південь, — сказав тоді князь. — Маєш перевірити, чи залишилися там культисти.
Ерлінгар не приховував здивування.
— Хіба ви вже не доручили це Стьєрелю? Ви призначили його старостою півдня й дали йому відповідні повноваження.
— Я пам’ятаю, кому і що доручив, — спокійно відповів князь. — Але ти, мабуть, теж пам’ятаєш культиста, якого вдалося схопити за допомогою лорда Мирослава?
Ерлінгар кивнув.
— Він зізнався, що в землях Гримбура має залишитися ще кілька його однодумців.
— Стьєрель уже відзвітував про виконання наказу.
— Так. І він же передав нам лорда Мирослава.
Ерлінгар на мить замовк, обдумуючи почуте.
— Ви не довіряєте Стьєрелю?
Князь подивився на нього без видимого роздратування.
— Стьєрель іще дитина, Ерлінгаре. З часом він стане цінним мором для нічного двору. Не лише завдяки крові, що тече в його жилах, а й завдяки власним заслугам. Але для цього йому ще треба багато чого навчитися.
Ерлінгар не став сперечатися. Він знав, що подібні рішення князь не приймав без причини, а отже, не мав сенсу домагатися пояснень, яких той не збирався давати.
— Я надам тобі загін винищувачів, — продовжив князь. — Вони прибудуть до Гримбура потайки й виконуватимуть твої накази. Домовся з капітаном Міккелем, щоб він забезпечив їм усе необхідне. Стьєрель не повинен нічого знати про твоє завдання.
Ерлінгар прийняв наказ без заперечень. Та для себе відзначив: князь не довіряв молодшому синові. І, вочевидь, мав на це підстави.
Залишалося з’ясувати, що саме стало причиною.
Якщо Стьєрель справді вчинив щось, через що втратив довіру князя, Ерлінгар мав знайти це й усунути. Якщо ж хтось намагався очорнити його в очах батька — знайти й знищити тих, хто стояв за цим.
Ерлінгар дивився на Стьєреля без жодного виразу.
У яку гру тебе втягнули, Стьєрелю? І хто вирішив, що може використати тебе проти нашого батька?
Він не вірив, що молодший брат міг свідомо повстати проти князя. Але перш ніж робити висновки, належало дізнатися правду.
***
Веселина складала речі, намагаючись не затримуватися над жодною з них довше, ніж потрібно. Залишалося забрати лише кілька дрібниць. Вілемира стояла неподалік і стежила за сестрою, аж поки та нарешті не порушила мовчанку.
— Брат княжича — мор.
Вілемира здивовано підвела голову.
— Що?
— Ерлінгар. Він мор. А якщо це так, то, найімовірніше, і сам Стьєрель теж.
Веселина відклала складену сорочку. Вона досі пам’ятала зустріч із княжичем у коридорі. Ерлінгар навіть не намагався приховати своєї природи. Від нього виразно тхнуло старим металом, а його присутність викликала те саме відчуття страху, яке Веселина не могла сплутати ні з чим іншим. Вона не помилилася. У цьому не було жодного сумніву.
— Але Стьєрель не може бути мором, — заперечила Вілемира. — Ми ж давно його знаємо. Якби це було так, то вже помітили б.
Веселина нервово засміялася.
— Мори вміють ховатися, Вілемиро. Дуже добре вміють. Ерлінгару, мабуть, немає потреби приховувати свою природу. А Стьєрель… — Вона замовкла, не знайшовши пояснення. — Я не розумію, навіщо він це робить. Якби хотів нас убити, то давно мав би нагоду.
— Він розповідав мені про свою родину, — тихо промовила Вілемира. — Усі давно померли. А батько й брат йому нерідні. Може, його прийомний батько і є мором? Він міг перетворити Ерлінгара. Якщо Стьєреля не врятувати, він теж стане таким.
Веселина повільно випросталася.
— Ти думаєш, він досі людина, але може перетворитися на мора?
— Можливо. Хіба ні?
Веселина пригадала, як уже намагалася перевірити Стьєреля. Тоді їй не вдалося виявити в ньому ознак мора. Вілемира мала рацію: це могло бути доказом того, що княжич і справді людина.
Та чи саме такого висновку дійшла вона тоді?
Веселина насупилася. Щось у Стьєрелі від самого початку здавалося їй неправильним. Вона не могла пояснити цього відчуття, не могла знайти йому підтвердження, але й позбутися його не виходило. Можливо, вона просто не хотіла бачити очевидного. Надто довго шукала причини йому довіряти, що звикла до його присутності.
Вона опустилася на край ліжка, забувши про незакінчене пакування.
— Треба знайти інший спосіб, — нарешті сказала Веселина.
— Який?
— Такий, що точно покаже, хто він насправді.
***
За вузькими вікнами темніло небо, і лише далекі зорі пробивалися крізь темряву. У покоях Ерлінгара не горіло жодної свічки.
Княжич сидів за письмовим столом, оточений звітами. Одні лежали перед ним розгорнутими, інші вже були відкладені вбік. Він переглядав їх один за одним, часом повертаючись до прочитаного й перечитуючи окремі рядки по кілька разів.
— Щось знайшли? — пролунав за спиною тихий голос.