Ранок Веселина зустріла вже без сну. Вона встигла вмитися, привести до ладу волосся й навіть трохи посидіти біля вікна, перш ніж прокинулася Вілемира.
— Ти не спала? — запитала сестра, щойно роздивилася її обличчя.
Веселина повернулася до неї.
— Чому ти так вирішила?
— У тебе синці під очима.
— Просто трохи не виспалася.
Вілемира насупилася.
— Ти не захворіла?
— Ні, звісно. Почуваюся чудово, — Веселина усміхнулася. — Не хвилюйся через дрібниці.
Дівчинка ще трохи недовірливо дивилася на неї, але зрештою відволіклася на сніданок.
Пізніше Веселина вийшла прогулятися замком. Коридори були наповнені звичним ранковим рухом: слуги поспішали у своїх справах, хтось ніс кошик із білизною, хтось розмовляв із вартовими. Вона неквапливо минала галереї, аж поки не зупинилася біля одного з вузьких вікон.
Надворі стояла ясна погода. Сонце яскраво освітлювало засніжені дахи й дерева, а сніг на терасі виблискував так, що Веселині довелося примружитися.
Саме тоді вона помітила знайому картину.
Кілька слуг виносили із замку важкі мішки й складали їх у повозки, що чекали неподалік. Веселина придивилася, шукаючи серед них капітана Міккеля, але не побачила його.
Зацікавившись, вона спустилася вниз.
Біля тераси стояв вартовий, спостерігаючи за процесом.
— Перепрошую, — звернулася до нього Веселина. — Що це в мішках?
Вартовий обернувся.
— Зіпсоване зерно, пані.
— Зіпсоване? — вона здивовано поглянула на повозки. — Так багато?
— Знову надійшла бракована партія, — пояснив чоловік.
Веселина ще раз оглянула мішки. Їх було чимало — значно більше, ніж вона очікувала побачити.
При Вейріху такого не траплялося.
Веселина замислилася. Вона не мала підстав погано ставитися до Велрата. Новий управитель здавався привітним і відповідальним, а слуги, схоже, були ним задоволені. Та чи означало це, що він добре справляється зі своїми обов’язками?
Стьєрель теж міг здаватися звичайним хлопцем, особливо коли проводив час із Вілемирою. Проте за цією легкістю ховалася вимогливість, яку Веселина не раз помічала.
Вона знову поглянула на повозки.
Можливо, Велрат просто не помічав того, що відбувалося в господарстві.
— А запасів вистачить до весни, якщо стільки зерна доводиться викидати? — запитала Веселина.
Вартовий знизав плечима й уважніше придивився до неї.
— Чи не змерзли ви, пані Фрідо? — поцікавився він. — Можу позичити плащ.
— Дякую, не потрібно.
Веселина ще раз окинула поглядом повозки, тоді розвернулася й попрямувала назад до замку.
Щойно вона опинилася в коридорі, знайомий запах знову торкнувся її відчуттів. Мокрий, застарілий метал. Цього разу він долинав звідкись із протилежного боку.
Веселина сповільнила крок. Вона озирнулася, переконалася, що поблизу нікого немає, і рушила в його напрямку.
Завернувши за ріг, дівчина помітила вартового. Та щойно той побачив її, як одразу зник за наступним поворотом.
Веселина пришвидшила крок.
Коридор вивів її до невеликого глухого закутка. Попереду не було нікого. Вона зупинилася, прислухаючись. Сморід нікуди не зник, а відчуття чужої присутності ставало дедалі виразнішим. Хтось був зовсім поруч.
Вона спробувала опанувати себе. Здавалося, варто лише поворухнутися — і щось станеться. Веселина не витримала й різко обернулася.
Нікого.
Вона знову повернулася вперед — і завмерла.
За кілька кроків від неї стояв капітан Міккель.
Він схилив голову у привітанні.
— Пані Фрідо. Чому ви гуляєте замком самі?
Веселина зазирнула за плече капітана. Коридор був порожній. Коли вона знову зустрілася з його сірими очима, сморід уже зник.
— Не думаю, що мені потрібен супровід.
— Наречена княжича не повинна ходити замком сама, — спокійно відповів він. — Дозвольте провести вас до покоїв.
Веселина не стала сперечатися.
— Так...
Міккель люб’язно всміхнувся й рушив поруч із нею. Дорогою він не намагався завести розмову, а Веселина й сама не відчувала бажання говорити. Вона лише зрідка поглядала на нього, намагаючись зрозуміти, чи помітив він її неспокій.
Невдовзі вони зупинилися біля її покоїв.
— Дякую за супровід, капітане, — сказала Веселина й увійшла всередину.
Міккель схилив голову, зберігаючи на обличчі привітну усмішку.
Веселина зачинила за собою кімнату й завмерла, прислухаючись. За мить почулися кроки, що поступово віддалялися коридором.
Лише тоді вона нарешті видихнула.
Та полегшення виявилося передчасним. Веселина прочинила двері й визирнула назовні. Капітан Міккель усе ще стояв поруч, дивлячись просто на неї.
— Пані? — озвався він.
Веселина мимоволі ковтнула й випросталася.
— Чому ви ще тут? — вирвалося в неї.
— Один із ваших вартових тимчасово відлучився. Я вирішив залишитися, доки він не повернеться.
Веселина на мить замовкла. Чи не забагато честі — особисто капітанові вартувати біля її покоїв?
— Вам щось потрібно? — запитав Міккель.
— Ні, — коротко відповіла вона й зачинила двері.
Веселина ще деякий час не виходила з покоїв. Коли ж нарешті зважилася, замок уже жив звичним денним життям. Не бажаючи знову проводити час на самоті, Веселина вирішила знайти Вілемиру. Зрештою вона відшукала її разом зі Стьєрелем у саду.
Княжич сидів на лаві, тримаючи на колінах невелику дерев’яну дощечку. Кінчиком ножа він обережно виводив на ній літери, час від часу здуваючи тонкі стружки.
Вілемира стояла поруч і з цікавістю стежила за роботою.
— Тут моє ім’я, — радісно вигукнула вона, коли впізнала перші літери.
— А тут Веселини, — додав Стьєрель, переходячи до наступного рядка.
— А це твоє?
— Саме так.
Дівчинка ще раз уважно роздивилася написане, а тоді підняла на княжича захоплений погляд.