Останніми днями в замку панувало незвичне пожвавлення. Слуги поспішали коридорами, вартові змінювалися частіше, а до покоїв пана Веляса раз у раз приносили нові звістки. Тепер же в головній залі зібралися лише кілька людей, аби провести його в дорогу.
— Княжиче, — промовив Веляс, схиливши голову.
Стьєрель відповів йому легкою усмішкою.
— Я чекатиму від вас хороших новин.
— Зроблю все можливе, щоб повернутися якомога швидше, — запевнив наглядач.
Він ще раз уклонився княжичу, розвернувся й попрямував до виходу. Та щойно переступив поріг, помітив капітана Міккеля, який чекав за дверима.
— Наглядачу, — привітався той. — Вас буде не вистачати.
Веляс зупинився.
— Княжич погодився залишити тебе тут лише тому, що я наполіг. Це твій останній шанс, Міккелю. Якщо все ще мрієш про посаду в столиці, краще не випробовуй мого терпіння. Княжич Ерлінгар цінує тебе, але недостатньо.
Не чекаючи відповіді, наглядач рушив далі.
Міккель схилив голову, проводжаючи його поглядом. Та коли Веляс уже віддалився, капітан зиркнув йому вслід спідлоба.
***
Минуло чимало часу. Осінь поступово поступилася зимі, а від’їзд пана Веляса, зрештою, став звичною обставиною. Щотижня до Гримбура надходили його звіти — спершу короткі, згодом докладніші. Князь схвалив рішення Стьєреля знищити культистів за межами імперії та надіслав на допомогу наглядачеві підкріплення.
Капітан Міккель тим часом узяв на себе повну відповідальність за безпеку Гримбура. Тепер під його командуванням перебували не лише гвардійці, а й загін нав. Роботи в нього побільшало, проте, схоже, капітан не надто цим переймався.
А зима тим часом остаточно вступила у свої права.
Сніг ішов від самого ранку. Великі пластівці повільно кружляли над садом, осідали на гілках дерев, кам’яних лавках і доріжках, приховуючи під собою сліди. Садівники ще не встигли розчистити всі стежки, коли там з’явилися Стьєрель, Веселина та Вілемира.
Саме Вілемира взялася ліпити першу снігову бабу. Вона так завзято качала перед собою снігову кулю, що незабаром та стала мало не вдвічі більшою за неї саму.
— Вона вже достатньо велика, — зауважив Стьєрель, спостерігаючи, як Вілемира намагається зрушити кулю з місця.
— Ні! — обурилася та. — Ще трохи!
Веселина, що стояла поруч, стримала усмішку.
— Якщо вона стане ще більшою, нам знадобиться допомога всього замку.
— То й покличемо! — без вагань відповіла Вілемира.
Стьєрель поглянув на Веселину, а тоді знову на дівчинку.
— Боюся, вона має рацію.
Він підійшов і, не докладаючи помітних зусиль, підштовхнув снігову кулю вперед. Вілемира радісно підхопила її з іншого боку, і разом вони докотили її до місця, де мала постати снігова баба.
— Тепер голова! — оголосила дівчинка.
— Сподіваюся, цього разу ти дозволиш нам зробити її меншою, — мовила Веселина.
— Ні, вона має бути гарною!
Невдовзі снігова баба таки постала посеред саду. Замість очей їй вставили темні камінці, замість носа — коротку гілочку, а старий шарф, який хтось із прислуги приніс із господарських приміщень, пов’язали їй на шию. Вілемира довго милувалася витвором, а тоді заявила, що їй потрібна ще одна.
— Навіщо? — запитала Веселина.
— Щоб у неї була подруга!
Друга баба вийшла трохи нижчою, зате з кривою усмішкою та гіллястими руками. Вілемира наполягла, що саме так і має бути, бо вона сміливіша за першу й може захищати її від ворогів.
— А хто її вороги? — поцікавився княжич.
Дівчинка задумалася, оглянула засніжений сад і раптом підняла з землі жменю снігу.
— Ось вони!
Сніжка полетіла в Стьєреля.
Вона влучила йому в плече, розсипавшись білим порохом по темному одягу.
Веселина прикрила усмішку рукавицею, а Вілемира вже відступала за спину сестри, готуючись до відповіді.
Стьєрель повільно струсив сніг із плеча.
— Отже, війна.
— Так! — вигукнула Вілемира.
— Тоді, гадаю, нам знадобляться союзники, — мовила Веселина й озирнулася до слуг, що спостерігали за ними неподалік. — Хто бажає стати на наш бік?
Кілька людей перезирнулися. Один із молодих слуг несміливо підняв руку, за ним — ще двоє. Невдовзі Веселина вже розподіляла їх на команди, а Вілемира, не приховуючи захвату, допомагала їй обирати найкращих бійців.
Стьєрель залишився навпроти них із двома вартовими та помічником пана Мирослава, якого, здається, просто не встигли втягнути до чужої команди.
— Не стримуватися, — попередила Веселина, стискаючи в долонях сніжку.
— Я й не збирався, — відповів княжич.
— Тоді починаймо!
Перший сніжок полетів від Вілемири. Він пролетів повз одного з вартових і влучив у дерево. Другий, кинутий Веселиною, змусив помічника пана Мирослава присісти. Стьєрель дочекався, поки супротивники зберуться ближче, і лише тоді кинув свою сніжку. Вона влучила в Веселину.
— Зрадник! — вигукнула та, хоча усмішка на її обличчі зовсім не пасувала до обурення.
— Це війна, пані Фрідо.
— Тоді не скаржтеся на наслідки!
Вона швидко зліпила ще одну сніжку й кинула її у відповідь. Цього разу Стьєрель ухилився, але сніг розсипався на комірі його одягу. Вілемира скористалася миттю й атакувала з іншого боку. Її сніжки летіли одна за одною, не завжди влучаючи в ціль, проте дівчинка не зважала на промахи й щоразу радісно вигукувала, коли бодай одна з них досягала мети.
Слуги спершу намагалися поводитися стримано, та невдовзі про це забули. Хтось сховався за деревом, хтось спорудив невисоку снігову загорожу, а один із вартових так захопився грою, що мало не впустив шолом, коли в нього влучила Веселина.
Стьєрель ухилявся від сніжок, кидався ними з разючою точністю й майже не змінював виразу обличчя. Та коли Веселина, скориставшись метушнею, підкралася ззаду й влучила йому в спину, княжич обернувся з таким серйозним виглядом, ніби вона щойно порушила важливу угоду.