Нічний Двір

Глава 26. Тринадцять мішків. Частина 2

По спині Стьєреля пробігли мурашки. Він уперше чув це ім'я, та воно чомусь здалося йому дивно знайомим. Веляс вимовив його майже пошепки, але в цій тихій інтонації було щось таке, від чого ім'я духа прозвучало значно загрозливіше, ніж усі розповіді про нього.

Княжич різко підвівся. Його долоні з гуркотом опустилися на стіл.

— Треба знищити всіх до єдиного.

Веляс відкинувся на спинку стільця й похитав головою.

— Без дозволу князя ми не можемо відправити винищувачів за межі імперії. А мисливців, які вже перебувають на територіях інших держав, для цього недостатньо.

Стьєрель опустив погляд. Звертатися до столиці йому не хотілося. Та приховувати загрозу такого масштабу було б іще гіршим рішенням. Власних сил і повноважень княжича не вистачало, щоб самотужки розв'язати цю проблему.

— Відправте гінця. Князь має дізнатися про все якомога швидше.

Веляс підвівся й схилив голову.

— Так, княжиче.

— І це ще не все, — додав Стьєрель, не даючи йому відійти. — Ми не можемо чекати, поки надійде відповідь зі столиці. Нехай капітан Міккель разом із загоном винищувачів негайно вирушає на пошуки культистів. Знищити всіх. Навіть якщо для цього доведеться спалити цілі міста.

Веляс здивовано звів брови.

— Княжиче, ви поспішаєте.

Стьєрель ледь усміхнувся.

— Ви теж вирушите з ним. Усі культисти мають бути знищені.

Веляс похитав головою, не поділяючи його рішучості.

— Але тоді ви залишитеся самі. Хто вас захищатиме? Якщо саме цього культисти й домагаються, ви власноруч полегшите їм завдання. Не можна так ризикувати.

Стьєрель не став приховувати невдоволення.

— У мене залишається гвардія. Замок неприступний навіть для відьмаків. До того ж, якщо я справді залишуся в небезпеці, у вас з'явиться ще одна вагома причина не затягувати з виконанням наказу й повернутися якомога швидше.

Веляс хотів було заперечити, але княжич уже відвернувся.

Якщо культисти й справді наблизилися до виклику духа, часу майже не залишалося. Стьєрель пригадав розповіді Ерлінгара про смерть Альріка. Після загибелі першого князя Ліодгар довго намагався з'ясувати, як Сваргардові вдалося вбити безсмертного. Таємницю так і не розкрили. Сам Сваргард перед смертю нічого не розповів, а всі дослідження князя виявилися марними.

Мори не помирали від ран. Якими б тяжкими вони не були, тіло відновлювалося. Ні втрата крові, ні навіть відрубана голова не могли стати смертельними для князя. Єдиним відомим способом убити мора залишався білий мак, але на Альріка він не діяв. Дідусь мав до нього імунітет — єдиний серед усіх, про кого було відомо.

Вороги могли хіба що приспати його.

А від нього залишився лише попіл.

Стьєрель повільно стиснув пальці.

Що, як Веляс мав рацію? Що, як за всім цим справді стояв Астерат?

Якщо дух виконував бажання контрактників, то його сила могла не мати чітких меж. І цілком можливо, що контрактників було декілька. Один забажав забирати чужі сили, інший — позбавляти безсмертя, а третій отримав здатність знищувати все живе й неживе.

Тоді смерть Альріка вже не здавалася такою незбагненною.

Звісно, це була лише теорія. Можливо, хибна. Але чи могли вони дозволити собі перевірити її?

Княжич обернувся до Веляса.

— Ви вирушаєте разом із Міккелем. І я не хочу чути більше жодних заперечень.

***

Веселина неквапливо йшла терасою, прямуючи до сестри. Вона вже встигла перевдягнутися й поснідати, але Вілемиру так і не побачила.

Як пояснила Леся, дівчинка прокинулася сьогодні незвично рано й одразу забажала піти погуляти зі своїми новими друзями.

— З друзями? — перепитала тоді Веселина, не приховуючи здивування.

Виявилося, Вілемира познайомилася з дітьми головного конюха та ключника.

Веселина мимоволі пригадала, що й сама за весь час перебування в замку майже не зустрічала дітей. Якщо не рахувати балу, звісно. Щоправда, чи можна було вважати знайомством кілька випадкових зустрічей серед натовпу гостей, більшість із яких роз'їхалася вже за день-два?

Стьєрель колись згадував, що в замку є діти, але Веселина тоді не надто замислювалася над цим. Вілемира ще не одужала, і думки про її прогулянки чи нові знайомства здавалися передчасними.

Тепер усе було інакше.

Дівчинка не лише почувалася краще, а й, схоже, вже встигла знайти собі компанію. Судячи зі слів Лесі, пан Мирослав навіть дозволив їй гуляти замком без супроводу. Це тішило Веселину більше, ніж вона очікувала.

Вона всміхнулася й пришвидшила крок. Цікаво, чи розповість Вілемира про своїх нових друзів сама, чи доведеться випитувати?

— Вони завжди прокидаються так рано? — поцікавилася Веселина.

Якщо Вілемиру ще можна було назвати ранньою пташкою, то навряд чи те саме стосувалося всіх інших дітей. Дівчині зовсім не хотілося, аби хтось мусив прокидатися вдосвіта лише заради того, щоб розважати її сестру.

— Так. Зазвичай вони допомагають батькам або йдуть на навчання, — відповіла Леся.

— На навчання?

— У замку є власна школа.

— Не чула про неї, — здивувалася Веселина.

— Вона призначена для слуг. Якщо ж пані Вілемирі знадобиться вчитель, для неї облаштують окрему кімнату для занять.

— Зрозуміло, — кивнула дівчина.

Леся трохи помовчала, а тоді поцікавилася:

— Ви не думали про вчителя для маленької пані?

Веселина ледь не поперхнулася. Останнім часом її більше турбувало, як звідси вибратися. Та й, правду кажучи, вона ніколи не вважала себе поганою наставницею для сестри.

— Ні, — відповіла вона, але за мить замислилася. — Хоча пан Мирослав, здається, непоганий учитель. І… пан Вейріх теж багато чого нас навчив.

Вимовити останнє ім'я, не скривившись, виявилося непростим завданням. Веселина доклала до цього чималих зусиль, а тоді подумки полегшено видихнула. На щастя, Вейріха більше не було в замку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше