Нічний Двір

Глава 26. Тринадцять мішків. Частина 1

Веселина повільно розплющила очі й солодко потягнулася. Кілька митей вона лежала нерухомо, насолоджуючись теплом постелі, аж раптом насупилася.

Веселина сіла, відкинувши волосся з обличчя. Темні меблі, важкі завіси, стіл із різцями та дерев’яною стружкою — усе залишилося на своїх місцях. Навіть незакінчений корабель, біля якого лежали тканина й нитки. Усе було так, як і раніше. Окрім того, що вона прокинулася не у власних покоях.

Веселина перевела погляд на двері, тоді на вікно, за яким сіріло ранкове небо. Дощ, здається, нарешті вщух, залишивши на шибках тонкі доріжки води.

Самого княжича ніде не було.

Дівчина знову подивилася на ліжко.

Вона не пам’ятала, як заснула. Останнє, що збереглося в пам’яті, — голка між пальцями й рука Стьєреля, яка вчасно зупинила її. Потім він повів її до ліжка… А далі — порожнеча.

Веселина ковтнула.

Чи спала вона тут сама всю ніч?

На перший погляд, не було жодних причин думати інакше. Стьєрель міг просто залишити її відпочити, а сам піти до іншої кімнати. Міг наказати комусь провести її до власних покоїв, коли вона засне. А міг…

Дівчина різко відвела погляд.

Її серце забилося швидше.

Вона не знала, що саме її бентежило більше: сама думка про те, що могло статися, чи те, що вона взагалі про це думала. Веселина сердито похитала головою.

Нічого не сталося. Принаймні вона не мала жодних підстав вважати інакше.

Веселина відкинула ковдру, підвелася й поправила одяг. Тоді підійшла до дверей і постукала.

Майже відразу з того боку почулися кроки. Вартовий відчинив двері, і Веселина, намагаючись надати своєму обличчю звичного спокою, запитала:

— Де княжич?

— Пані Фрідо? — перепитав вартовий, не відразу зрозумівши, до кого звертаються.

— Княжич Стьєрель. Де він?

— Княжич пішов іще вночі.

Веселина завмерла.

— Уночі?

— Так, пані Фріда.

Вона ледь помітно кивнула.

Отже, Стьєрель пішов іще до ранку. А це означало, що вони, найімовірніше, не спали разом.

Дівчина відчула, як напруга, що досі стискала груди, потроху відступає. Водночас їй стало трохи ніяково через те, що вона взагалі дозволила собі таке припустити.

— Зрозуміло. Дякую.

Веселина обернулася й востаннє поглянула на покої. Її погляд затримався на столі, де чекав незавершений корабель. Вона ще мить постояла, розглядаючи його здалеку, а тоді вийшла в коридор і попрямувала до своїх кімнат.

Та зробила лише кілька кроків, перш ніж зупинитися.

Дівчина повільно обернулася.

Вартовий усе ще стояв біля дверей.

— Перепрошую, — покликала вона. — А де зараз княжич?

— Не знаю, пані Фріда, — відповів той.

Веселина замовкла.

Вона дивилася на вартового, намагаючись зрозуміти, чи справді він нічого не знає, чи просто не бажає відповідати. Але його обличчя залишалося незворушним.

***

Стьєрель сидів, спершись рукою об край столу, і дивився у вікно. За шибкою височіли замкові вежі і темніли дахи. Княжич ковзав по них поглядом, не затримуючись ні на чому.

Перед очима знову й знову поставала Веселина.

Вона заснула так непомітно, що він помітив це лише тоді, коли почув тихе сопіння. Ще мить тому вперто запевняла, що не хоче спати, а тепер згорнулася на його ліжку, підібгавши ноги.

Стьєрель досі пам’ятав, як завмер біля ліжка, почувши її рівне дихання. Міг піти одразу. Натомість затримався, дивлячись на дівчину, доки сам не усвідомив, скільки часу минуло.

Розслаблене обличчя, пасмо волосся, що впало їй на щоку.

Тепер той образ не виходив із голови.

Стьєрель насупився й потер перенісся. Щоразу, коли він намагався зосередитися на чомусь іншому, пам’ять повертала його до тієї самої картини.

У двері постукали.

— Княжиче, прибув пан Веляс.

Стьєрель випростався й сів рівніше, відразу відкинувши всі сторонні думки.

— Нехай увійде.

Двері відчинилися, і до кабінету зайшов пан Веляс. Його чорний одяг був бездоганно вишуканим, жодна складка не порушувала чітких ліній вбрання. Темне волосся акуратно зачесане, комір виправлений, на обличчі — звична стриманість. Якби не втома, що ледь помітно проступала в рисах, можна було б подумати, що останніми днями він не мав жодних клопотів.

Двері зачинилися.

Пан Веляс схилив голову.

— Княжиче.

Стьєрель уважно подивився на нього.

— Вас довго не було, — зауважив він.

Усмішка пана Веляса стала трохи виразнішою.

Він не знав, скільки часу пролежав непритомним. Першого разу, коли йому вдалося розплющити очі, він побачив власну ногу за кілька метрів від себе. Думки були уривчастими, зір розмитим, а біль таким сильним, що він не відразу зрозумів, що саме бачить.

Йому навіть спало на думку, що голова більше не становить єдиного цілого з рештою тіла.

Потім темрява поглинула його знову.

Коли він розплющив очі вдруге, поруч уже був командир Данвел. Той допоміг йому підвестися, а коли з’ясувалося, що на панові Велясі не залишилося жодної одежини, віддав йому власний плащ.

Тіло пекло ще довго, хоча шкіра й м’язи поступово відновилися, не залишивши видимих слідів ушкоджень. У вухах стояв такий пронизливий дзвін, що пан Веляс не чув нічого навколо. Данвел щось говорив, звертався до нього, можливо, навіть лаявся, але слова не складалися в зрозумілі звуки.

Відновлення забрало час. А потім перевірки й необхідність упевнитися, що після вибуху не залишилося інших неприємних сюрпризів.

Тож тепер він стояв перед княжичем, охайний і спокійний, ніби нічого особливого не сталося.

— Знадобилося трохи більше часу, — відповів пан Веляс.

Він сів навпроти Стьєреля, зручно вмостившись на стільці.

Погляд княжича затримався на обличчі співрозмовника.

— Сподіваюся, у вас є пояснення, — промовив він.

Веляс почав розповідати про події, що передували їхній зустрічі, не оминаючи жодної важливої подробиці. Стьєрель слухав уважно, та чим далі просувалася розповідь, тим виразніше на його обличчі проступало невдоволення.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше