Глава 24. Спадок Мертвих. Частина 1

Дослухавши мелодію до кінця, княжич підвівся й мовчки пішов. Веселина теж нічого не сказала й почала грати спочатку.

Зупинившись посеред саду, Стьєрель обернувся, щоб подивитися, чи не дивиться Веселина на нього.

Дівчина грала, опустивши голову, наче відсторонившись від світу навколо. Стьєрель зітхнув і більше не зупинявся.

Веселина підвела погляд, але княжича вже не було.

Стьєрель ішов, доки попереду не побачив великі двері. Торкнувшись їх, він злегка провів нігтями по деревині, після чого вони одразу відчинилися.

Всередині на нього чекали двоє слуг у червоному вбранні, оздобленому золотою вишивкою. Щойно Стьєрель переступив поріг, вони мовчки розступилися, звільняючи прохід, і низько вклонилися.

Назустріч вийшов чоловік зі світлим, заплетеним у косу волоссям та холодними сірими очима. Він схилив голову перед княжичем, проте спину тримав рівно. Однією рукою торкнувся грудей. На зап’ясті тихо блиснув браслет із десятьма смарагдами в золотих оправах, а другу він завів за спину.

— Княжиче, — привітався він.

Стьєрель лише коротко кивнув і рушив далі.

За порогом починався довгий коридор. Уздовж стін спадали важкі шовкові полотна, що ледь помітно переливалися у світлі срібних ламп. Червоний килим глушив кроки.

Чоловік пішов слідом, не відстаючи.

Коридор поступово розширився й вивів їх до круглої зали.

Стьєрель сповільнив крок.

Тут не було звичних стін із вузькими вікнами. Круглу залу прикрашали три високі вітражі, кожен із яких займав майже цілу стіну. На першому поміж квітучих гілок звивалася синя кобра, на другому — чорна, на третьому — фіолетова. Усі троє тягнулися вгору, обвиваючи гілки, до золотої корони, зображеної над ними.

За кольоровим склом не було двору — зала знаходилася надто глибоко всередині замку. Натомість там містилися невеликі кімнати з численними лампами. Їхнє тепле світло проходило крізь вітражі й оживляло змій: синій, чорний та фіолетовий кольори сяяли на підлозі й стінах, а квіти здавалися майже справжніми.

Між вітражами виднілися троє дверей.

Чоловік зі світлим волоссям зупинився.

— Княжичу, вам ліворуч.

Стьєрель перевів погляд на двері, на які той указав, але навіть не рушив до них.

— Ні.

Чоловік завмер.

Стьєрель попрямував до крайніх правих дверей.

Він відчинив їх і ступив на широкі сходи.

Знизу долинала музика.

Кілька мелодій перепліталися між собою, гублячись у просторі. Десь тихо перебирали струни, десь звучала флейта. Разом із музикою вгору підіймався теплий аромат пахощів, квітів і дорогих олій.

Сходи вивели його до значно більшої зали.

Вона радше нагадувала розкішні покої, ніж звичайну придворну залу. Простір був поділений невисокими ширмами, легкими завісами та невеликими столиками, за якими можна було усамітнитися, не залишаючи спільного приміщення.

Тут було багато дівчат.

Молодих, вродливих, убраних у розкішні сукні, кожна з яких мала власний колір, крій і оздоблення. Хтось сидів біля вікна з музичним інструментом, перебираючи струни. Інша схилилася над полотном, виводячи пензлем тонкі лінії. Біля одного зі столиків дівчина вишивала золотими нитками, ще одна щось старанно записувала на аркуші. Двоє танцювали посеред вільного простору, повторюючи рухи одна одної під тиху музику.

Це місце не поступалося пишністю найкращим покоям імператорського двору.

Стьєрель зробив лише кілька кроків, коли один із чотирьох слуг у червоному вбранні підняв голову.

Його погляд упав на Стьєреля.

Він одразу випростався.

— Княжич Стьєрель!

Голос пролунав над усією залою.

Музика стихла. Дівчата припинили розмови й танці, і за мить усі вони вже стояли вздовж доріжки, що вела через залу.

Дівчата одна за одною схилили голови.

Стьєрель зупинився посеред доріжки й повільно оглянув присутніх.

— Де Ясна?

Чоловік із косою відповів:

— У своїй кімнаті, княжиче. Лікарі рекомендували їй кілька днів відпочити. Якщо вона повернеться до звичного розпорядку надто рано, є великий ризик, що зів’яне.

Стьєрель спокійно кивнув.

— Зрозумів. Приведіть її до моїх покоїв.

Чоловік схилив голову.

— Як накажете.

Стьєрель рушив далі, не озираючись. Дівчата мовчки залишалися вздовж доріжки, поки він не минув залу й не ступив на сходи.

Сходи вели вгору, до іншого крила замку. Тут було тихіше. Музика з нижньої зали швидко залишилася позаду, розчинившись у товстих стінах.

На верхньому поверсі Стьєрель відчинив двері своїх покоїв.

Ця кімната була простора, тепла й затишна. Біля стін стояли низькі дивани та м’які крісла, між ними — невеликі столики з чашами для напоїв і фруктами. Важкі тканини на стінах приглушували звуки замку, а світло численних ламп робило приміщення м’яким і спокійним.

У дальній частині кімнати були високі двері на балкон.

Стьєрель вийшов на нього.

Звідси відкривався вид на невеликий внутрішній садок, захований між стінами замку. Посеред нього стояв кам’яний фонтан: вода тихо спадала з чаші в чашу, а навколо росли кущі й невисокі дерева. Увечері сад освітлювали невеликі лампи, заховані серед зелені, тому вода у фонтані сріблилася навіть у темряві.

Стьєрель на мить затримався біля балюстради, дивлячись униз.

Потім повернувся до кімнати й сів чекати Ясну.

Чекати довелося недовго.

Невдовзі у двері постукали.

Стьєрель підняв голову.

Двері прочинилися, і до кімнати увійшла Ясна.

Їй було близько вісімнадцяти. Темне волосся спадало на плечі, обрамляючи світле обличчя, а карі очі здавалися особливо виразними на тлі блідої шкіри. На ній була проста, але розкішно пошита жовта сукня, що м’яко спадала до підлоги.

Вона виглядала чудово.

Настільки, що з першого погляду важко було помітити в ній хворобу.

Ясна зробила реверанс.