Глава 23. Квітень. Частина 2

Наступного дня княжич знову спостерігав за дівчатами з балкона, поки ті грали в саду. Вілемира не просто танцювала чи бігала, а навіть лазила по деревах і збирала фрукти.

— Веселина, лови!

Дівчинка кинула їй грушу.

— Вілемира, вона ще зелена! Негайно спускайся! — суворо відгукнулася Веселина.

Княжич мимоволі усміхнувся.

— Дівчинка здорова. Настільки, наскільки це можливо в її випадку, — сказав пан Мирослав, підійшовши ближче.

— Ви сказали це Веселині?

— Так, княжиче.

Усмішка зникла з обличчя Стьєреля.

— Зрозуміло, — кинув він і відступив від балкона.

— Вілемирі треба лише приймати ліки. Більшого догляду вона не потребує.

Княжич глянув на лікаря. Пан Мирослав схилив голову.

— З вашого дозволу, — тихо мовив він і вийшов.

Стьєрель нічого не сказав, але вираз його очей ясно давав зрозуміти: краще залишити його самого.

Веселина міцніше стисла ліру в руках і знову подивилася на мури замку.

Вони височіли над садом, відділяючи її від усього, що залишилося за ними. Десь там був знайомий ліс, їхній дім, могила дядька. Але більше не було людини, яка чекала б на Веселину й Вілемиру. Ніхто не вийде їм назустріч, не спитає, чому вони так довго не поверталися. Не буде кому сказати, що тепер вони вдома.

За цими мурами на них чекала лише небезпека.

Та хіба у замку було безпечніше?

Вона бачила достатньо, щоб більше не переконувати себе у протилежному. Але поки залишалася пані Фрідою – нареченою княжича, людиною, яку тут зобов’язані були оберігати, ні їй, ні Вілемирі начебто нічого не загрожувало.

А Стьєрель…

Веселина на мить замовкла навіть у власних думках.

Якщо він і справді мор, то чомусь не завдавав їй шкоди. Принаймні досі. Він міг брехати, приховувати від неї правду, тримати в замку, але не зробив того, чого вона найбільше боялася від істоти, яка живиться людською кров’ю та плоттю.

Та якщо він не мор?

Якщо він лише маріонетка тих, хто ховається за його спиною?

Тоді що?

Веселина перевела подих.

Якщо вона піде, то залишить його тут самого. Самого серед справжніх чудовиськ.

Ніби кидає його вовкам.

Ця думка була настільки недоречною, що Веселина ледь не розсердилася на себе.

Вона взагалі мала думати про Вілемиру. Про те, як вивести сестру звідси.

А натомість знову думала про нього.

Їй навіть не було зрозуміло, чого вона хоче більше: щоб Стьєрель виявився мором, який просто надто добре приховує свою природу, чи щоб він справді був маріонеткою, а всьому, що вона бачила в ньому, існувало якесь інше пояснення.

Веселина опустила очі на ліру. Пальці самі знайшли струни, ледь торкнувшись їх.

Чому її взагалі хвилює, що з ним станеться?

На вечерю до малої зали Веселина цього разу прийшла з Вілемирою. Стьєрель уже чекав на них.

Він непомітно поглядав на дівчину, щоразу відводячи очі, щойно вона піднімала голову. Веселина не надавала цьому значення. Вона вже здогадувалася, із чим це могло бути пов’язано, тому сама намагалася зайвий раз не дивитися на Стьєреля.

Вілемира швидко все доїла і, закінчивши з десертом, зіскочила зі стільця.

— Я все. Дякую.

— Ти все проковтнула, — зауважила Веселина.

Вілемира бачила невдоволення сестри, але це було вже четверте зауваження за вечір, тож дівчинка лише усміхнулася.

— Леся і Марія обіцяли принести нові ляльки. Я йду гратися з ними. Крім того, пан Мирослав дозволив привести доньку… писаря, здається. Вона майже така, як я. Можливо, у мене з’явиться подруга.

Не чекаючи відповіді, Вілемира побігла до дверей. Служниця взяла її за руку.

— Княжиче? — Вона питально глянула на Стьєреля.

— Можете йти, — дозволив Стьєрель.

Княжич і Веселина залишилися самі, якщо не рахувати слуг, що стояли позаду.

— Ви вже… збираєте речі? — запитав Стьєрель, колупаючи виделкою їжу в тарілці.

— Ні, — відповіла Веселина, а потім із насмішкою додала: — А ви нас уже відпускали?

— Така в нас угода.

Веселина опустила погляд і стала серйознішою.

— Я не поспішаю.

Стьєрель здивовано глянув на дівчину.

Веселина продовжила:

— Якщо ти не проти, ми поживемо ще деякий час у замку. Після смерті дядька нам нікуди йти. Повертатися додому більше немає сенсу. Крім того, як ти виправдаєшся перед іншими, якщо твоя наречена просто зникне?

Стьєрель ледь помітно усміхнувся, та не одразу відповів.

— Ви можете залишатися скільки хочете.

— Чудово, — мовила Веселина й підвелася. — Все було дуже смачно. Побачимося пізніше.

— Добре.

Веселина вийшла з зали й майже одразу схопилася за груди.

Що вона тільки-но зробила?

Вона справді це серйозно?

Дівчина завмерла посеред коридору, намагаючись зрозуміти, коли взагалі вирішила залишитися. Ще зовсім недавно вона думала лише про втечу, про те, як забрати Вілемиру із цього місця. А тепер сама щойно погодилася провести тут ще якийсь час.

З чого вона взагалі так вирішила?

Веселина похитала головою.

А з іншого боку…

Настане зима. Дядька більше немає. Їхній дім залишився без людини, яка могла б про них подбати. На що вони житимуть? Де братимуть їжу, дрова, ліки? Чи не доведеться їм зрештою просто чекати голоду й холоду?

Ось і все.

Саме тому вона залишилася.

Не через Стьєреля.

Звісно, не через нього.

Він якось прожив до цього. Жив серед морів, і вони його не вбили. Напевно, зможе вижити й далі, навіть якщо вона піде.

Веселина трохи заспокоїлася.

Не через нього вона вирішила ще погостювати.

Саме так.

Двері за її спиною тихо зачинилися.

Стьєрель кілька секунд сидів нерухомо. Він не приховував полегшення – рішення Веселини було для нього добрим знаком. Принаймні тепер йому не доведеться думати, як утримати її тут, не перетворюючи гостинність на примус.