Глава 23. Квітень. Частина 1

Ніч забрала з покоїв останнє світло, залишивши тільки одну свічку біля Вілемири. Вогонь ледь тримався на ґноті, кидаючи на стіни слабкі, тремтливі відблиски.

Веселина не стала запалювати нову свічку. Сестра спала, а цього світла їй уже було достатньо, щоб не прокинутися серед суцільної темряви. Крім того, вона збиралася повернутися ще до того, як ця свічка згасне.

Про всяк випадок Веселина поставила запасну свічку біля дверей, залишивши її так, щоб після повернення одразу запалити. Потім притулилася до дверного полотна й на мить завмерла, прислухаючись до тиші за ним.

Закляття сну прозвучало пошепки. Веселина не поспішала, вимовляючи слова рівно й виразно, доки за дверима не почулося глухе падіння.

Лише тоді вона відступила й прочинила двері, неквапливо вийшла в коридор.

Вартові та покоївка міцно заснули. Переконавшись у цьому, Веселина переступила через одного з охоронників і рушила вперед.

Пройшовши кілька коридорів та уникнувши поглядів кількох вартових, вона наблизилася до тих великих загадкових дверей, за якими мали стояти слуги в червоному. Дівчина вже збиралася постукати, коли зсередини хтось почав відмикати замки.

Веселина швидко сховалася за ріг.

— Княжиче, — долинув чоловічий голос.

Веселина завмерла.

Із забороненої зали вийшов Стьєрель. Вона лише на мить визирнула з-за рогу, щоб переконатися, що не помилилася.

Дівчина відступила, а тоді рушила геть, нечутно ступаючи навшпиньки. Крок за кроком, дедалі швидше.

Там точно був Стьєрель.

Про що саме він говорив зі слугою, Веселина не розібрала. Та вуха запекло, наче їх обдало жаром. Чомусь не полишало відчуття, що розмова стосувалася її.

Помітили?

Чи це всього лише інстинкт наполегливо підказував забратися звідти, поки ще не пізно?

Веселина тихо повернулася до покоїв і причинила за собою двері.

У спину одразу вдарило світло.

Вона завмерла вдруге за останні кілька хвилин.

Щось згадавши, Веселина ковтнула й різко обернулася. Руки вже піднялися, готуючись скласти нове закляття.

— А! — Вілемира здригнулася й відступила. — Що ти робиш?!

Веселина миттю сховала руки за спину.

Перед нею стояла Вілемира зі свічкою в руках. Від неї вже встигли запалитися інші, і тепер кімната знову була освітлена.

— Нічого! — швидко відповіла Веселина.

Вона одразу підійшла ближче, вдивляючись у сестру.

— А ти чому не спиш?

— Було темно, я запалила свічки, — пояснила Вілемира з тихою усмішкою. — Я боюся темряви.

Веселина тільки тепер помітила, наскільки червоними були очі дівчинки. Вілемира тихо позіхнула, притискаючи свічку до грудей, і попрямувала назад до ліжка.

Схоже, прокинулася вона ненадовго.

— Де ти знову була? — сонно спитала Вілемира.

Веселина на мить замислилася, не знаючи, що відповісти.

— Я… просто вийшла пройтися. Не спиться.

— Зрозуміло.

На цьому розмова закінчилася. Вілемира натягнула ковдру до підборіддя й влаштувалася зручніше, наче її цілком задовольнила відповідь. Схоже, їй було байдуже, куди саме ходила сестра, головне, що Веселина повернулася, а в кімнаті знову горіли свічки.

Перевдягнувшись у нічну сукню, Веселина лягла поруч. Вілемира вже, здається, спала.

Веселина ледь усміхнулася, та наступної миті тілом пробіг холодок.

Вартові.

Вона зовсім забула зняти з них закляття.

Дівчина різко сіла на ліжку, потім так само швидко підвелася й прочинила двері. У коридор визирнула лише на мить.

Тиша.

Вартові спали.

Веселина прикрила очі й торкнулася пальцями чола.

— Ну звісно…

Вона розвіяла чари, а тоді обережно причинила двері й навшпиньки повернулася до ліжка. Лягла поруч із сестрою, поправила ковдру й завмерла, прислухаючись до її рівного дихання.

Цього разу вона намагалася не видавати жодного звуку.

***

— Княжиче, щось не так? — спитав слуга.

Стьєрель хитнув головою, ще раз глянувши в кінець коридору.

— Нічого.

Слуга схилився, зайшов назад і зачинив великі двері. Княжич повернувся до своїх покоїв.

Вранці, після ранкового чаю від пана Веляса, Стьєрель вислухав звіт нового управителя замку.

— Дякую, пане Велрате, — мовив княжич і підвівся, збираючись іти.

Вперше за довгий час замком знову керувала людина. Стьєрель уже й не пам’ятав, коли востаннє таке було. Можливо, Велрат і не потребує перетворення на мора, щоб виконувати свої обов’язки? Перший день самостійного керування замком минув непогано.

Якщо Стьєрель мав залишитися на невизначений термін, разом із ним залишиться і пан Веляс. Цього більш ніж достатньо для вирішення питань.

Пан Велрат схилився, міцно стиснувши край свого камзолу. Під час звіту його голос ще тремтів, слова іноді плуталися. Але поставу він тримав рівною й майже впевненою до самого кінця.

Стьєрель вийшов і попрямував до покоїв Веселини. Та коли прийшов, біля дверей нікого не побачив.

Дівчини та її сестри не було всередині.

Він знайшов їх у саду. Веселина грала на лірі, а Вілемира танцювала поруч.

Стьєрель спостерігав за ними кілька митей із балкона й уже зібрався піти, як музика стихла. Він ще раз глянув у бік дівчат.

Вілемира махала йому руками, Веселина лише кивнула.

Княжич махнув рукою у відповідь, але не став затримуватися. За спиною на нього вже чекав пан Веляс.

Вілемира звернулася до сестри, стрибнувши їй на руки.

— Коли ми підемо?

— Що? — здивувалася Веселина.

— Я хочу додому, — сказала Вілемира.

— Ти ж не хотіла.

— Тепер хочу.

— Тому, що Мирослав поїхав?

Вілемира відвернулася, схрестивши руки на грудях. Свято скінчилося, і гості залишили замок. Юний лорд Мирослав та його батько, лорд Богдан, не стали винятком. До того ж Вілемира так і не отримала власної кімнати, а поговорити про це з княжичем їй не вдалося.