Глава 22. Зламані струни. Частина 2

Стьєрель допоміг Веселині підвестися й повів її до покоїв.

Дорогою вона не сказала жодного слова. Не заговорив і він.

Коли вони дісталися дверей, назустріч їм вийшла покоївка Леся.

— Пані Веселина, пані Вілемири вже немає. Її забрав пан Мирослав.

Веселина нічого не відповіла.

Стьєрель на мить затримав на ній погляд, а потім звернувся до покоївки:

— Передай пану Мирославу, щоб не приводив її назад. Нехай їй підберуть іншу кімнату.

Леся кивнула.

— Так, княжичу.

Веселина мовчки пройшла до ліжка й лягла, повернувшись до них спиною.

Стьєрель залишився біля дверей.

Кілька секунд він стояв, не знаючи, чи варто щось сказати.

— Веселина…

— Вийди.

Голос її був тихим, але без вагань.

Стьєрель не став сперечатися.

— Добре.

Він вийшов із покоїв і вже за дверима зупинився.

Двоє вартових, які стояли неподалік, одразу випросталися.

— Від дверей ні на крок, — наказав він. — Ніхто не входить без дозволу.

— Так, княжичу.

Стьєрель перевів погляд на покоївку Лесю.

— А ти перевіряй пані Веселину якомога частіше.

Покоївка здивовано глянула на нього.

— Княжичу?

— Вона не має залишатися сама.

— Зрозуміла.

Стьєрель ще раз подивився на зачинені двері. Він чув, як плаче дівчина, і десь усередині відчував щось знайоме й неприємне.

Повернувшись до своїх покоїв, Стьєрель зупинився біля столу.

На ньому лежала ліра, яку він наказав принести музикантові. Поруч були розкладені дерев’яні заготовки, тонкі струни, інструменти для різьблення та все необхідне для роботи.

Він збирався зробити таку саму власноруч.

Не сьогодні, звісно.

Спершу хотів попросити пана Веляса допомогти. Стьєрель ніколи не робив музичних інструментів і навіть не був певен, що зможе правильно обробити дерево. Але він хотів спробувати.

Кілька секунд він дивився на ліру, потім узяв її. Пальці самі сильніше стиснули дерево. На мить промайнула думка просто переламати інструмент навпіл, але Стьєрель стримався.

Це був чужий інструмент. Музикантові доведеться його повернути. До того ж ліра не мала жодного стосунку до того, що сталося.

Стьєрель повільно поклав її назад.

А наступної миті одним рухом змахнув усе зі столу.

Заготовки посипалися на підлогу. Струни розлетілися в різні боки, інструменти дзенькнули об камінь. Ніж відскочив убік і зупинився біля ніжки столу.

Стьєрель важко видихнув і провів долонею по обличчю.

Він не збрехав Веселині. Принаймні не сказав неправди про те, що її дядько помер. Але й правди не сказав.

Блискавка не вдарила в будинок. Її дядько не став випадковою жертвою пожежі.

Його вбили.

За наказом Стьєреля.

Культистів не можна було залишити живими. Тільки тепер перед ним постало інше питання.

Веселина.

Вона не знала, що людина, яка щойно сиділа поруч і тримала її в обіймах, причетна до смерті її дядька.

Стьєрель підійшов до вікна й заплющив очі. Не шкодував про те, що зробив.

Але чому так важко дихати?

***

Ранкове світло вже заповнювало малу залу крізь високі вікна. На довгому столі стояв сніданок: свіжий хліб, фрукти, ягоди, солодощі й кілька гарячих страв. У каміні ще жевріло вчорашнє вугілля, а слуги майже нечутно пересувалися поміж столом.

Двері відчинилися.

— Пані Фріда! — оголосив вартовий.

Веселина мовчки зайшла до зали й сіла неподалік від Стьєреля. Слуги одразу поставили перед нею тарілку, налили води й відійшли. Веселина ледь помітно кивнула їм на знак подяки.

Стьєрель не очікував її побачити.

Та, побачивши, чомусь відчув полегшення.

Веселина глянула на тарілку Стьєреля. Ззовні їжа виглядала неторканою й уже давно охолола. Вона нічого не сказала, взяла виделку, покрутила її в пальцях, але майже одразу поклала назад.

Перед нею було все, що можна було побажати на сніданок. Зазвичай вона хоча б щось вибрала б із цього.

Сьогодні не хотілося нічого.

Стьєрель мовчав.

Він уже знав від пана Мирослава, що фізично Веселина мала бути здоровою. Виснаженою, але нічого серйозного.

Та зараз, дивлячись на неї, він зовсім не бачив перед собою здорової людини.

Шкіра була блідішою, ніж зазвичай. Під очима проступили темні тіні, а самі очі залишалися червоними від учорашніх сліз.

Волосся було зібране, але зачіскою це вже важко було назвати. Кілька пасом вибилися й безладно спадали на плечі.

Сукня теж виглядала так, ніби дівчина не надто переймалася її станом.

Стьєрель помітив іще дещо.

Запах.

Для людини він, найімовірніше, залишився б непомітним. Але нюх мора був значно гострішими за людський.

Веселина пахла вчорашнім вечором: сном, сльозами й тканиною сукні, в якій вона, схоже, провела всю ніч.

Вона навіть не переодягнулася.

Стьєрель перевів погляд на свою тарілку.

Він не знав, що сказати.

«Ти спала?»

Безглуздо.

Очевидно, що ні.

«Тобі потрібна допомога?»

Вона, найімовірніше, знову відповість, що все добре.

Веселина знову взяла виделку, але цього разу просто тримала її в руці.

Стьєрель мовчки спостерігав за нею.

— Мені треба побачити могилу дядька, — нарешті невпевнено промовила вона. — Я маю попрощатися з ним.

Стьєрель нічого не відповів.

Лише підняв руку, жестом наказуючи слугам залишити залу.

Ніхто не став перепитувати. Один за одним вони вийшли, тихо зачинивши за собою двері.

Коли в залі залишилися тільки вони двоє, Стьєрель заговорив:

— Це неможливо.

Веселина підняла на нього очі.

— Чому?

— Ти знаєш.

— Не знаю.

Стьєрель помовчав, підбираючи слова.

— У замку всі вважають, що ти приїхала сюди з іншої землі. Ти моя наречена. Якщо ти раптом попросиш дозволу виїхати за межі замку, це одразу помітять.