Глава 21. За межею дозволеного. Частина 2

У кімнаті княжича панував напівморок. Стьєрель сидів біля вікна й неквапливо гортав сторінки книги, коли в двері постукали.

— Так, — озвався він.

До кімнати увійшов вартовий.

— Капітан гвардії.

— Нехай заходить.

Стьєрель відклав книгу й спокійно дочекався гостя.

Міккель увійшов і привітав княжича поклоном.

— Що з допитом культистів? — одразу запитав Стьєрель.

У його голосі не було ні роздратування, ні гніву.

— Залишився один, — відповів Міккель. — Щойно виведемо весь мак із його організму, я вичавлю з нього все через навіювання.

— Чому ви не зробили цього досі?

— Тримається.

Стьєрель на мить замовк.

— А щодо лорда Богдана?

— Збираюся йти.

— Ви знаєте, що його вбивати не можна? — у голосі княжича з'явився ледь помітний натяк.

Міккель уловив зміну настрою, але досі не розумів, що саме розлютило Стьєреля. Варіантів було кілька, та жоден не витримував перевірки. Жоден, крім одного.

Але це було надто очевидно.

Стьєрель ненавидів Міккеля. І навіть попри це тримався напрочуд стримано, лише зрідка дозволяючи собі вислови, далекі від пристойних.

— Так, княжиче, — рівно відповів Міккель. — Для нічних аристократів у мене індивідуальний підхід.

— Скількох вам доводилося допитувати?

— Цей буде третім.

У кімнаті запала тиша.

Стьєрель не зводив погляду з капітана. Здавалося, він дивився просто крізь нього. Міккелю стало не по собі, але виду він не подав.

— Я можу йти? — нарешті запитав він.

Щось у виразі обличчя Стьєреля змінилося.

Княжич підвівся, підійшов до Міккеля й зупинився навпроти.

— Стосовно вчорашнього. Чому ви обезголовили того чоловіка, не дочекавшись наказу?

— Не дочекавшись? — Міккель здивувався. — Вибачте, я гадав, саме це ви й наказали зробити.

Стьєрель звів брови.

— Капітане, — промовив він.

Його голос став нижчим.

Для княжича ця відповідь прозвучала не інакше як жарт. А жартів Стьєрель не любив.

Міккель поспішив пояснити:

— Ви усміхнулися... Я розцінив це як сигнал.

І в ту мить Міккель справді був у цьому переконаний. Хто ж знав, що помилився?

Колись така усмішка означала одне: вбий.

Сам Міккель не раз користувався нею як мовчазним наказом. Можливо, якби він більше часу проводив зі Стьєрелем, то б краще розумів його поведінку. Але навіть тоді, коли княжич був капітаном, а Міккель — одним із його гвардійців, вони так і не навчилися розуміти одне одного. Через це сутички між ними траплялися постійно.

Стьєрель на мить замислився.

— Ось воно що, — тихо промовив він.

Міккель наскільки зміг, настільки правдоподібно скривив обличчя, наче йому справді було шкода. Навіть якщо це було не так — Стьєрель мав йому повірити.

— Вибачте, княжиче, якщо це не входило у ваші плани.

Стьєрель усміхнувся.

— Він усе одно мав померти. Але серед інших саме він мав необхідні нам відповіді. Це очевидно.

— Не думаю, що він знав більше за інших.

Стьєрель повернувся на своє місце, сів і взяв до рук книгу. Здавалося, розмова вже перестала його цікавити.

— Такі, як він, завжди знають більше, капітане. Ваша інтуїція вас підвела. Цього разу — востаннє. Наступного чекайте словесного наказу. І тільки після цього дійте.

Міккель кивнув.

— Я зрозумів, княжиче.

— Тепер можете йти.

Міккель вклонився й не став затримуватися.

Стьєрель і справді зробив вигляд, наче йому байдуже. Але те, з якою стриманістю він перегорнув сторінку, і та ледь помітна усмішка змусили капітана замислитися, чи не залишиться він без голови.

Втім, щойно двері зачинилися за його спиною, Міккель відчув себе в безпеці.

І тоді в ньому знову піднялося давнє роздратування.

Як же йому набридло це розпещене дитя.

Саме таким він вважав Стьєреля. Дитиною, яка народилася із золотою ложкою в роті й ніколи не знала ні голоду, ні холоду. А потім, за примхою долі, не лише не загинула разом зі своїм домом, а ще й опинилася на чолі нового, сильнішого та впливовішого.

Міккель втратив усе.

А те, що отримав натомість, не могло перекрити навіть тієї крихти болю, яку він досі носив у собі.

— Княжич зайнятий.

Почув Міккель, як вартовий не впускає когось до покоїв Стьєреля.

— Ви скажіть йому, що я прийшла. Він точно мене впустить.

Голос був знайомий.

Тонкий, але вже не такий, що тремтів, як того разу.

— Пані, це наказ княжича.

— Наказ не пускати мене?

— Не пускати нікого.

Міккель вийшов і мовчки пройшов повз Веселину. Краєм ока глянув на неї, але навіть не подумав зупинитися чи привітатися.

Веселина завмерла, впізнавши капітана. Лише коли той зник за поворотом, вона знову звернулася до вартового:

— Йому можна, а мені ні?

Вартовий нічого не відповів, лише тримав голову опущеною.

Туди не можна. Сюди не можна.

Веселина не стрималася, різко відвернулася, змахнувши подолом сукні, й схрестила руки на грудях.

— Я не піду, поки мене не впустять.

Стьєрель сам сказав, що вона завжди може прийти до нього. Ще вчора.

І ось вона прийшла — а її знову не впускають.

Який сенс говорити подібне, якщо варта навіть не спромоглася повідомити, що вона прийшла?

Вартові переглянулися. Один уже збирався піти, але другий зупинив його.

Веселина це помітила.

— Чому ти не дозволяєш йому?

— Не можна, пані.

— Чому?

Вартовий вагався.

— Княжич покарає нас. Будь ласка, не змушуйте...

Веселина набрала повні груди повітря, готова висловити все, що думала про цю безглузду ситуацію.

Та в останню мить передумала.

Вона розвернулася й рушила геть.

Не хоче нікого бачити?

Що ж. Вона теж більше нікого не хоче бачити.

***