Глава сорок восьма

Глава сорок восьма

Стіни великого залу здригалися, наче від землетрусу, а Софілада сиділа під колоною, не відводячи очей від Кеана. Здоровенний восьминіг несамовито трощив усе навколо, і було геть невідомо, чи він справді нічого не розуміє через магічну отруту, чи в цьому страшному о́бразі монстра зараз із нього просто вирвався назовні весь той гнів, який він відчував до заколотників. Його сріблясто-сині мацальця злітали вгору, наче гігантські батоги, зносячи колони та змітаючи зі свого шляху солдатів-акул.

Збоку шалено верещала червона Люссіала в подобі наутилуса, випускаючи десятки своїх чіпких червоних щупальців і намагаючись утриматися на кораловій доріжці. Вона затято плювалася кислотою в генерала Кадоса, але той, захований у свій панцир, просто пер вперед, наче танк, розкидаючи придворних мурен та медуз у різні боки.

Зелена ж гадина Корраста звивалася між уламками люстри, залишками вівтаря та обрушеними колонами, шипіла й намагалася жалити кожного, хто підходив до неї близько... Але велична сила Імператора Гігантських Жезлів пригнічувала всіх. Кеан видав глухе і сильне гудіння, від якого аж задвигтіла земля, і одним потужним ударом трьох мацальців обрушив центральну арку Храму прямо на голови змовників. Це була остання крапля для древньої споруди. Стеля почала руйнуватись і обвалюватися, величезні брили каміння та скла полетіли вниз, засипаючи залу.

«Ох, треба точно вже втікати звідси!», — подумала Софілада, розуміючи, що якщо вона залишиться тут ще хоч на хвилину, то її просто поховає під тоннами скла та каміння. Вона вискочила зі своєї схованки під колоною і, маневруючи між падаючими уламками Храму та кінцівками, мацальцями й хвостами монстрів, побігла до виходу. Але вихід було вже заблоковано великим уламком стіни. Тоді, ледве ухилившись від падаючого каменя зі стелі, дівчина рвонула до величезного вікна, вітраж якого адр давно був розбитий, і, не озираючись, вистрибнула крізь той пролом назовні. За вікном був крутий скелястий схил,  і дівчина, не втримавшись, покотилася по тому крутому схилу вниз, але добре, що геть від Храму.

Коли Софілада нарешті змогла зупинитися й підвелася, обтрушуючись та стогнучи від болю, бо добряче подряпала собі руки, то так і застигла ошелешено. Тільки зараз дівчина збагнула, що знаходиться в дивному місці. Храм, у якому відбувалося весілля, стояв на вершині великої самотньої скелі посеред безкрайнього й бурхливого моря. Довкола, куди не глянь, було тільки море!

Позаду дівчини раптом пролунав страшний тріск, і дівчина обернулася перестрашено. Виявилося, що купол Храму остаточно провалився всередину, підіймаючи в небо хмару сірого пилу. Софілада зрозуміла, що треба ховатися, бо чимало монстрів, напевно, все одно вижили під тими завалами, і зараз будуть всі вилазити назовні. Вона гарячково роззирнулась і помітила велику розщелину між прибережними валунами, швидко залізла туди і заховалася за камінням. Ох, вона геть не знала, хто переміг у тій кривавій бійці, чи живі Кеан і Кадос, і що взагалі там коїться!

Раптом із напівзруйнованих воріт Храму посипалися перші втікачі. Софілада обережно визирнула зі своєї схованки і почала спостерігати. Це було моторошне видовище: поранені, злі та, напевно, перелякані інопланетні істоти, які так і не повернули собі людську подобу, залишившись під впливом страшного зілля Кадоса, один за одним рухалися зі скелі вниз. Броньовані поранені акули, понівечені мурени та отруйні медузи швидко повзли по камінню і стрибали прямо в море, зникаючи на глибині. Софілада побачила, що й морська змія Корраста, залишаючи за собою слід із блакитної крові, теж шмигнула у хвилі.

А потім зі зруйнованого Храму з’явився величезний, просто-таки гігантський сріблясто-синій Восьминіг, який повільно почав спускатися по схилу, і його здоровенні мацальця залишали глибокі борозни на землі. Кеан важко дихав, на його тілі виднілися рани та опіки, але він усе ще залишався найсильнішим і найстрашнішим хижаком цієї планети. Він підповз до самого краю скелі, на мить завмер, дивлячись на лінію горизонту, а потім повільно опустився в море. За мить цей велетенський восьминіг зник у темних глибинах океану. Всі втекли зі зруйнованого Храму і цього невеликого острова, і Софілада, схоже, залишилася тут зовсім сама.

Вона сиділа у своїй схованці тихо і дуже довго, боячись, що якийсь монстр випадково залишився в руїнах Храму і може її помітити. Два сонця на чужому небі почали повільно хилитися до заходу, зафарбовуючи воду в червоні кольори. Врешті-решт дівчина зрозуміла, що на цьому острівці нікого більше немає, крім неї, і тоді Софі обережно вибралася з-під валунів і сіла на якомусь камені. Чорт, вона залишилася зовсім одна! На чужій планеті, на безлюдному острівці-скелі, оточеному безкрайнім океаном! І навколо не було жодної живої душі, яка могла б їй допомогти!

Вона дивилася на море, в якому зник її коханий Восьминіг, і сльози котилися по її щоках. Що робити далі і як вибратися з цієї пастки, дівчина не знала...