Глава сорок п’ята

Глава сорок п’ята

Телефонний дзвінок від Софілади застав пані Мерседес якраз у той момент, коли вона смажила деруни. Почувши у телефоні схвильований голос Софілади, яка коротко розповіла їй про ситуацію на Краку і попросила негайно мчати на міський пляж, бо там стікає блакитною кров’ю її сріблястий цілитель, голова ОСББ ледве не впала біля своєї плити від хвилювання і, скажемо чесно, трохи... е-е-е... від радості. Уже за двадцять хвилин на узбережжі моря завищали гальма старенького, але міцного «Запорожця» пані Мерседес. Із машини кулею вилетіла сама пані Мерседес і помчала до Софілади.

Побачивши свого улюбленого цілителя Навішатала, який сидів якраз на піску, із пораненою рукою, жінка скрикнула від хвилювання й упала перед ним на коліна.

— Навішатальчику мій рідний! Ой, що ж це робиться?! Що з тобою сталося?! — бідкалася вона, витираючи сльози. — Зараз я заберу тебе додому, і тепер не ти будеш мене лікувати, а я тебе! Софіє, лети вже, рятуй свого Восьминога, а за Навішатальчика не переживай! Я його до тями швидко приведу, у мене вдома і грілка є, і первачок Степанидин, і мазі такі, що будь-які рани вилікують! І дерунів я вже напекла!

Софілада лише коротко і вдячно кивнула пані Мерседес, бо часу на довгі прощання не було. Телепортна вирва перед ними вже починала бліднути, її краї звужувалися, загрожуючи закритися назавжди. Дівчина рішуче підійшла до Кадоса, який міцно стискав у руках пошкоджений пульт управління телепортом, з якого сипалися дрібні фіолетові іскри.

— Тримайся за мою руку, Софіладо, і не відпускай, що б не відбувалося під час переходу, — суворо наказав Кадос. — Налаштування зворотного шляху збилися, нас може викинути де завгодно!

— Мені байдуже, — заспокоїла його дівчина. — Головне, щоб ти доставив мене на Крак, а там вже розберемося.

Кадос повернув якесь кільце на пристрої, натиснув пускову кнопку, і рішуче ступив у телепорт. Навколо них із Софіладою вибухнуло смарагдово-фіолетове сяйво, піднявшись високим стовпом аж до неба, і з гучним шипінням потягнуло їх обох всередину вирви.

Перехід крізь нестабільний телепорт цього разу нагадував падіння в гігантську центрифугу. Софіладу крутило й кидало з боку в бік, простір навколо то стискався, то розширювався, але дівчина міцно трималася за руку Кадоса, боячись відпустити її й назавжди загубитися між вимірами.

Раптом шалений рух припинився так само зненацька, як і почався. Софілада відчула під собою якусь поверхню, приземлилася на щось тверде й гладеньке. Як виявилося, телепорт переніс їх із Кадосом у гарно прикрашений великий зал, схожий на храм, в якому було дуже багато людей. І цікавим і вражаючим було те, що вони опинилися не де-небудь на підлозі храму, а прямо під величним куполом.

— Ми у Великому залі Храму! — прошепотів здивовано Софіладі Кадос, котрий теж з'явився поруч із нею. — Очевидно, через збій у координатах нас перенесло не на підлогу, а на цю гігантську люстру!

Тепер, прийшовши до тями після складного телепортування, і Софілада усвідомила, що вони знаходяться аж під самісіньким куполом храму на величезній люстрі, яка висіла на одному товстому і хитро переплетеному канаті під самою стелею!

Усі конструкція під їхньою з Кадосом вагою загрозливо хитнулася, але витримала, хоч тисячі кришталевих підвісок по краях люстри і видали легесенький дзвін. Кадос, намагаючись не рухатися, тихо вилаявся під ніс своїми якимись специфічними термінами, а Софілада гарячково вхопилася за край люстри, відчуваючи що в неї трохи починає паморочитися в голові.

Коли перша хвиля запаморочення минула, дівчина обережно зазирнула вниз крізь кришталеві яруси люстри, і побачене змусило її забути про все на світі. Дівчину охопили гнів та обурення.

Ця люстра була влаштована дуже хитро, бо мала форму велетенського масивного плескатого кільця, в самому центрі якого зяяла величезна кругла дірка, призначена для того, щоб пропускати крізь себе світлові промені з верхніх вітражів купола. Завдяки такій конструкції Софілада могла чудово бачити все, що відбувалося прямо під ними на підлозі Храму.

А знизу відбулося справжнє свято, від якого Софіладу аж затіпало. Велика зала Храму була прикрашена пишними гірляндами з білих та рожевих водоростей, вздовж усього центрального проходу, вистеленого доріжкою з різнокольорових коралів, вишикувалися десятки вельможних гостей у розкішному святковому вбранні, і скрізь у залі знаходилося багато охоронців, які стежили за порядком.

Але те, що побачила дівчина прямо під люстрою, у центрі залу біля золотого вівтаря, обурило і розізлило її найбільше. Там, гордо і задоволено посміхаючись, стояла знайома Софіладі червонокоса Люссіала, яка своїм святковим виглядом незмірно дратувала дівчину. Обличчя цієї морської видри світилося не лише задоволеною посмішкою, але й трохи нетерпінням, певно, вона хотіла вже якнайшвидшого завершення церемонії. Навпроти неї знаходилася Старша жриця Корраста, яка, як одразу ж зрозуміла Софілада, якраз зачитувала пункти шлюбного контракту, згідно з яким Кеан та Люссіала ставали чоловіком та дружиною, а вся влада над планетою Крак і всі ресурси поанети мали перейти до Ради Жриць.

І посеред усього цього фарсу біля ненависної червонокосої Люссіали прямо під круглою діркою люстри, стояв Кеан. Він був одягнений у величні імператорські шати, але геть був не схожий на того впевненого і величного Імператора Гігантських Жезлів, якого знала Софілада. Його погляд, колись такий палкий та владний, тепер був абсолютно непорушним і осклілим. Кеан дивився прямо перед собою і був схожий на слухняну безвольну ляльку, готову виконати будь-який наказ своїх поневолювачів.