Глава сорок третя

Глава сорок третя

Минув місяць. Життя в маленькому провінційному містечку, де жила Софілада, повернулося у своє звичне і трохи сіре русло, але тепер воно було назавжди присмачене спогадами про нову далеку планету та неймовірно прекрасні глибини чужого океану. Софілада, як і обіцяла сама собі, з головою поринула в роботу. Її нова книга на літературній платформі Букнет, про неймовірне кохання інопланетного Імператора та бойової української дівчини зі сковорідкою, не просто злетіла прочитаннях, вона досягнула всіх можливих топів.

Читачі божеволіли від головоного героя, якого дівчина назвала у книзі Еаном. Коментарі під розділами плодилися швидше, ніж присоски на мацальцях Кеана. А коли Софі, піддавшись якомусь таємному внутрішньому пориву, дописала в фіналі кілька палких сцен, де детально описала все те, що Кеан обіцяв їй колись у ресторані, сервер платформи ледь не ліг від напливу відвідувачів. Читачі були в захваті, а книга стала справжнім маніфестом жіночої сили та космічної пристрасті*.

Але сама Софілада була далека від радості. Поки її віртуальна героїня насолоджувалася увагою інопланетного монарха, реальна Софі відчувала, що сама починає впадати в депресію, в її серці оселилися сум та розпач, а спогади були гіркими і ностальгійними. Побут її став прісним, кава більше не бадьорила, а прогулянки парком, де розквітали чудові квіти і завжди радували дівчину, тепер здавалися декораціями в дешевому театрі. Вона ловила себе на тому, що в кожному чоловікові, хоч трохи схожому на Кеана, вона шукає той самий владний погляд, а в тиші порожньої квартири їй вчувався його голос, що називав її своєю «істинною парою».

І тоді Софі зрозуміла страшну річ: вона закохалася! Закохалася по-справжньому, безнадійно і гірко, але, як їй здавалося, занадто пізно. Вона відмовила своєму Восьминогу, сама зруйнувала свій шанс на казку, і тепер ця свобода, якою вона так пишалася, здавалася їй порожньою та непотрібною. Вона усвідомила, що Кеан став для неї не просто інопланетним гостем і екзотичною пригодою, а чоловіком на все життя, єдиним, хто зміг розгледіти її душу за пательнею та гострим язиком.

В один із днів, не витримавши туги, Софілада поїхала на прогулянку до моря. Ноги самі несли її туди, де вона вперше зустрілася зі своїм страшним Восьминогом. Пляж біля моря був порожнім. Вона нікого не чекала в не сподівалася на диво, просто хотіла побути там, де колись усе почалося.

Софілада стояла біля самої води, вдивляючись у синє море, і сумувала. Вітер розтріпав її волосся, а очі наповнилися сльозами, які вона більше не намагалася стримувати, як це робила у місті. Вона дивилася на темну лінію горизонту, де небо зливалося з морем, і відчувала себе найсамотнішою дівчиною у всесвіті.

— Яка ж я була дурна, — прошепотіла вона собі під ніс. — Я ж виграла той дурнуватий Відбір, довела свою силу та кмітливість тим дурним жрицям, а власне щастя просто випустила з рук! Навіщо мені ця дурна гордість і свобода, коли поруч немає того, про кого я постійно думаю? Чорт, невже я помилилася? Невже слід було погодитися і стати дружиною Кеана? Того пришелепкуватого Імператора Гігантських Жезлів із його зморщеним і плямистим мухомором?

Вона згадала його слова про те, що він ніколи не здасться, що знайде шлях через будь-які відстані й перешкоди і доб'ється її кохання. Тоді це здавалося їй імператорською пихою, а от зараз єдиною соломинкою, за яку хотілося вхопитися. Софілада сумувала так щиро і глибоко, що здавалося, саме море відчуває її біль, посилюючи шум хвиль.

Вона стояла там, на березі моря, і мовчки благала всіх богів дати їй другий шанс на те, щоб знову побачити свого Восьминога, знову почути його пихате базікання про палкі ночі та безсоромні мацальця, від якого тепер так солодко щеміло в грудях…

_________________

*Останні фінальні сцени цієї книги, я сподіваюся, теж будуть палкими і романтичними. Напевно. Ну, якщо мої герої знову щось не вчудять 😁