Глава сорок друга

Глава сорок друга

Коли Софілада й Кеан, котрий вирішив її супроводжувати, вийшли знову через телепорт, активований Кадосом, на інопланетному базарі Гуманоїдних островів, дівчина впевнено покрокувала до намету цілителя Навішатала, а Кеан плівся слідом, схожий на тінь самого себе. Він дуже засумував після рішення Софілади повернутися додому, кілька разів намагався відмовити її, схоже, геть не розуміючи причини небажання бути його дружиною, бо за такий шанс будь-яка мешканка Краку все віддала б, але, як виявилося, не вільнолюбива дівчина із Землі.

У наметі лікаря панувала атмосфера, яку Софілада могла б описати лише одним словосполученням — «курортний роман».

Коли вона відхилила завісу до намету, перед нею постала картина, гідна найкращих мексиканських серіалів. Пані Мерседес, чий леопардовий халат тепер був прикрашений якимось сяючим місцевим намистом, напівлежала на кушетці, а вродливий сріблястий Навішатал усіма чотирма руками одночасно робив їй масаж: двома розминав плечі, а іншими двома втирав у її п’яти якусь зелену мазь.

— Ой, Навішатальчичку Батьковичу, — кокетливо щебетала пані Мерседес, мружачись від задоволення. — Ви прямо як багаторукий джин! Ну, такий чуйний та багатофункціональний спеціаліст, що хай йому грець! Я прямо відчуваю, що мій тиск надовго злякався вашого лікарського таланту і зник!

Пані Степанида, яка сиділа в кутку, виглядала значно краще. Її обличчя набуло здорового кольору, а в руках вона тримала ту саму гусячу лапу, яку відмовилася випускати навіть після лікування. Побачивши Софіладу, вона бадьоро кивнула:

— Софійко, мене цей срібний хлопець так підлікував, що я тепер, як огірочок!

— Пані Мерседес, пані Степаниду, збирайтеся, ми повертаємося додому! — голос Софілади прозвучав так рішуче, що пані Мерседес навіть не насмілилася заперечувати. 

Її прощання з лікарем було дуже і дуже палким. Лікар Навішатал схопив руки пані Мерседес усіма своїми чотирма руками й почав припадати до них з поцілунками.

— О, моя незрівнянна Мерседес! Я буду неймовірно тужити за вашим леопардовим сяйвом!

— Ой, Навішатальчичку, а ви прилітайте до нас на Землю! Я вам такі смачні українські деруни приготую, що ви зрозумієте, що не лише тут, у вас, існують цілющі смаколики! Наші борщ з пампушками й часником та деруни зі сметанкою — теж справжнє диво, я вам кажу! — почала витирати непрохані сльози пані Мерседес.

Вони вийшли з намету на площу, де вже чекав Кадос із підготовленим телепортом. Кеан підійшов до Софілади. Його очі горіли відчаєм, але в них раптом спалахнув той самий вогонь, який вона бачила під час його імператорських промов.

— Ти думаєш, що цей телепорт закриє нашу історію, Софіладо? — промовив він гірко на прощання. — Ти думаєш, що зможеш просто так піти, забравши моє серце? Ні. Я Імператор Гігантських Жезлів і я не звик програвати головні битви свого життя, — чоловік зробив крок ближче, ігноруючи здивовані погляди Софіладиних сусідок. — Поки що, Софіладо, я відпускаю тебе, повертайся у свій світ пилу та бетону, пиши свої книги, але знай, що я не змирився. Обіцяю тобі, Софіладо, що все одно доб’юся твого серця. Я буду приходити до тебе в снах, мерехтіти вогнями та зорями в твоїх вікнах, стану тінню, що оберігає тебе. Ти не зможеш забути подих нашого океану, бо я — це і є океан. І одного дня я знову з’явлюся на твоєму порозі, і тоді ти не зможеш сказати «ні», бо зрозумієш: ми істинна пара не тому, що так сказали оракули, а тому, що я кохаю тебе і ніколи не відпущу!

Софілада відчула, як по її спині пробігли мурашки, але стріпнула головою, відганяючи непрохані думки й жалість, тільки впевненіше стиснула в долоні свою пательню.

— Ну що ж, удачі тобі, Кеане. Може, ти змінишся і зрозумієш, чому я тобі відмовила. Якщо це станеться, тоді я… Ні, не будемо забігати наперед! Ага, і ще врахуй, що у моєму під’їзді кодовий замок, а мої сусіди ще гірші за твоїх жриць… Тобі буде важко самому вижити у нас… Все, прощавай, Кеане! — швидко промовила вона і ступила у мерехтливе сяйво телепорту, боячись, що Кеан побачить сльози на її очах, а вона не хотіла показати, що їй неймовірно важко розлучатися з цим капосним восьминогом, до якого вона страшенно звикла і який, що б хто не говорив, дуже її приваблював.

За мить світ навколо Софілади та її сусідок вибухнув білим світлом, а потім у носа вдарив запах пилу, бензину і смажених котлет із сусідського вікна. Вони опинилися прямо посеред свого двору, біля знайомих лавочок. Був пізній вечір, на вулиці майже стемніло. 

— Слава Богу, ми вдома, — зітхнула пані Степанида, притискаючи до грудей гусячу лапку. Пані Мерседес тільки скрушно зітхнула, брязнувши своєю клітчастою сумкою, яку не забула забрати з намету лікаря. 

Софілада задерла голову й подивилася на небо. Десь там, за мільярди світлових років звідси, на планеті Крак сумний і закоханий Імператор Гігантських Жезлів готувався до своєї найважливішої в житті облоги. А Софілада раптом відчула всередині себе страшенний лоскіт десь в районі сонячного сплетіння. Вона знала, що так в неї проявляється зуд творчості, так книга проситься на папір, хоче бути написаною. Дівчина посміхнулася сама собі, адже вже передчувала, що книга в неї вийде пречудова, а фінал нової книги обіцяє бути дуже гарячим…