Глава тридцять дев’ята

Глава тридцять дев’ята

Другий етап виявився набагато складнішим за перший. Коли сонця планети Крак піднялося над обрієм, усі шестеро інопланетних претенденток та Софілада стояли у великому залі храму, чекаючи оголошення від Старшої жриці про початок другого етапу Відбору. 

Суперниці Софілади, які пройшли далі, тепер виглядали не просто презирливими й небезпечними, а ще й відверто ворожими. Особливо та червоноволоса, чиє волосся сьогодні було скручене в тугий пачок на потилиці, але все одно періодично смикалося. Втім, Софіладі було не до них, вона стояла осторонь, міцно стискаючи ручку своєї вірної чавунної пательні, яку вона, всупереч усім заборонам, таки пронесла з собою, назвавши її своїм талісманом на удачу. 

— Отже, спускайтеся в підземелля, там у нас багато коридорів і печер, — пролунав суворий голос Старшої жриці, і вона вказала на вхід до підземель. — У печерах не шуміть, тому що можете розбудити щось або когось зовсім вам не потрібне. Наші печери не люблять галасу.

І всі дівчата вервечкою пішли до підземелля. Коли спустилися до самого низу по слизьких та мокрих сходах, то Софілада побачила, що вони увійшли у велику печеру, осяяну смолоскипами, від якої простягалося багато відгалужень у різних напрямках. Темні коридори вели у невідомість. В принципі, дівчині було геть все одно, куди йти, тому що вона зовсім не знала цього печерного лабіринту, тому увійшла у найближчий темний тунель. Стіни тут, на щастя, були вкриті слизьким фосфоричним мохом, що давав мало світла, але його вистачало, щоб бачити все навколо і не вбитися об гострі кам'яні виступи на стінах та об сталагміти. Усі претендентки-дівчата також швидко розійшлися різними тунелями, намагаючись першими знайти той самий кораловий лотос.

Софілада йшла обережно, прислухаючись до кожного звуку. Заспокійливий гул океану чувся і тут, але змінився на дивне шипіння та хлюпання води десь у темряві.

— Ну, і де ж росте ця коралова квіточка? — прошепотіла вона, повертаючи за черговий виступ скелі в невеликій печері. Трясця, вона навіть не знала, який вигляд повинен мати той кораловий лотос, адже її не випускали протягом дня і ночі геть нікуди з кімнати, тільки їсти приносили і все. Добре, що хоч тут не було непроглядно темно, і на тому спасибі. 

Раптом позаду почувся різке шипіння, що переходило у свист. Софілада різко обернулася й ледве встигла пригнути голову, швидко присіла, бо побачила, що в неї щось летить. Над головою прошуміло щось важке й ляпнулося об стіну за спиною, а потім почало рухатися по тій стіні. Дівчина могла добре розгледіти той невеликий згусток, який виявився страшною потворою. Адже з темряви на неї вистрибнула істота, схожа на поєднання краба та величезного павука, обвішана якимись дивними блискучими ланцюгами. І це не була випадкова печерна тварина, бо на її панцирі чітко виднівся герб Ордену Хвилі!

— Ага! Он воно що! Так підло вирішили позбутися мене?! Підводні видри й інтриганки! — вигукнула Софілада, миттєво розвертаючись і гарячково роздумуючи, як краще їй захищатися від цього явно отруйного створіння, тому що зі жвал краба-павука капала неприємна їдучо-червона рідина, яка явно була не просто слиною. 

Потвора клацнула клешнями, готуючись до другого стрибка, але Софілада не стала чекати, поки вона націлиться і налаштується. Вона замахнулася своєю важкою пательнею і з розвороту, вклавши в удар всю свою злість на жриць, дурний Відбір й інопланетні інтриги, із силою врізала нападнику прямо по панциру.

Лункий звук розкотився печерами, наче вдарили в гігантський дзвін, бо сковорідка добряче гахнула і об того краба, і об його ланцюги, в які він був замотаний (а може, так прикрашений?), і об кам'яну стіну.

Істота впала на кам'яну підлогу коридору, приголомшено смикаючи лапами, але Софілада не дала їй оговтатися.

— Ось тобі, сволото клешняча! Нападає воно на мене! Ти ще не знаєш, із ким зв'язався, монстряко павучий! — вигукнула розлючена дівчина, і ще один удар сковорідки пригепнув краба зверху.

— А це тобі третій і останній удар! За всі образи, якими обсипали мене ваші жриці і ті ваші наречені! Зарази лускаті! Тепер я добре розумію Кеана, чому він втік від них! Їх же неможливо витримувати! — і Софілада знову розмахнулася і втретє гепнула пательнею того океанського павука зверху по панциру. 

Приголомшена потвора, яка не очікувала такого агресивного опору, навіть, можна сказати, вже нападу, видала тонкий писк, швидко схопилася на свої лапи і швидко втекла в темряву коридору, гублячи на ходу свої обірвані церемоніальні ланцюги. Все-таки у цього створіння був дуже міцний панцир, бо ж витримав такі сильні удари української пательні, але тепер, напевно, воно точно нападати на дівчину не буде, добре, що взагалі вижило. 

Софілада випросталася й втішено поглянула на свою сковорідку.

— Ну що, підступні жриці, ваш вихованець, чи що воно таке, виявився не готовий до зустрічі з українською сковородою, — гмикнула вона, підвела погляд і завмерла від несподіванки. 

Бо побачила дуже дивне. На стіні біля неї, саме там, де вона гепнула сковорідкою по стіні й крабові, трохи обдерся шар сяючого моху, і за ним відкрилася невелика ніша. А в самому її центрі у невеликій заглибині росла яскрава червона квітка, сформована із коралів і схожа на лотос. Він був настільки прекрасним, що Софілада на мить забула і про бійку, і про свій гнів.

— Гм. Дякую за підказку, павуче, — пробурмотіла вона вражено. Адже отак зовсім неочікувано ця неприємна пригода принесла їй такий гарний результат. Дівчині простягнула руку і обережно дістала той корал із ніші в стіні. — Ага! Тепер подивимося, що скаже Старша жриця, коли я принесу їй кораловий лотос!