Глава двадцять восьма

Глава двадцять восьма

Софілада та Кеан вийшли з мерехтливого блакитного марева телепорта на величезну, галасливу площу, бруковану шорстким рожевим каменем. Софілада впевнено стискала ручку своєї вірної чавунної пательні, тримаючи її напоготові. Ця зброя вже не раз доводила свою ефективність у міжгалактичних конфліктах, тож розлучатися з нею дівчина не збиралася за жодних обставин.

Очевидно, вони телепортувалися на місцевий ринок, який був дивним і, м'яко кажучи, специфічним. Цей базар на Гуманоїдних островах нагадував гігантський і хаотичний міжгалактичний ярмарок. Над широкими прилавками, заваленими пухирчастими неоновими фруктами, деталями від невідомих агрегатів та блискучими інопланетними артефактами, переливалися яскраві голографічні вивіски. У строкатій юрбі, що безперервно вирувала між торговими рядами, поруч із чотирирукими синьошкірими гігантами та дрібними хвостатими істотами жваво торгувалися і цілком звичайні на вигляд люди. Точніше, гуманоїди, як їх тут називали.

Щоправда, одягнені ці гуманоїди були так, ніби випадково пограбували театральну костюмерну. Хтось походжав у сріблястих скафандрах, хтось хизувався в піратських шкіряних корсетах, одягнених просто поверх комбінезонів, а повз Софіладу взагалі незворушно пройшов поважний пан у класичному діловому костюмі, але з величезним прозорим шоломом-акваріумом на голові, всередині якого плавала якась неонова рибка. Увесь цей натовп жваво сперечався, вимахував найрізноманітнішими кінцівками та обмінювався сяючими кристалами.

Вони з Кеаном пішли на звук, який пробивався крізь загальний галас ринку, наче ієрихонська труба. Цей голос Софілада не сплутала б ні з чим у Всесвіті.

Біля прилавка, заваленого якимись дивними блискучими фіолетовими молюсками, височіла монументальна постать Софіладиної сусідки. Як не дивно, але пані Мерседес, одягнена у свій фірмовий бойовий халат із хижими леопардовими плямами, дуже органічно вписалася у місцевий колорит. Вона стояла, грізно склавши руки на пишних грудях і войовничо випнувши підборіддя, а поруч із нею стояла її неосяжна клітчаста біло-фіолетово-сіра дермантинова сумка, набита чимось дуже важким і стратегічно важливим.

Навпроти неї за прилавком, зіщулився переляканий синьошкірий торговець і зараз прискорено й панічно кліпав усіма своїми трьома очима, намагаючись, напевно, зрозуміти цю дивну жінку і не панікувати. 

Трохи позаду, ховаючись у тіні розлогої фіолетової пальми, що росла неподалік, стояла бліда пані Степанида. Вона була у своєму фланелевому халаті, а на її ногах елегантного сорок другого розміру ще й досі красувалися капці з пухнастими рожевими зайчиками. Степанида виглядала так, наче зараз зомліє, і без зупину хрестила все навколо себе, починаючи від торговця молюсками і закінчуючи шестикрилими птахами, що кружляли в небі.

А неподалік тупцяв Макс. Софія одразу його запримітила. Його розкішний віник із троянд по сто гривень за штуку, котрий він так пафосно приніс Софі, давно вже був загублений десь у безмежних просторах Всесвіту під час аварійної телепортації з Землі. Макс нині стояв поруч із пані Степанидою, періодично і нервово пригинаючись від кожної шестикрилої птахо-риби, що пролітала над головою, і з жахом косився на мацальця деяких місцевих торговців. Його мозок типового міського жителя явно був у шоці від усього цього кошмарного базару, але Макс із останніх сил тримався, вдаючи, ніби штовхатися в черзі за кольоровими молюсками разом із синіми гуманоїдами — це його звичне заняття у вівторок після роботи.

— Я тобі ще раз пояснюю, іроде лускатий, нормальною українською мовою! — репетувала тим часом пані Мерседес, тицяючи синьошкірому торговцю під ніс зім’яту купюру на п’ятсот гривень. — Це — гроші! Національна українська валюта, бовдуре! П’ятсот гривень! На них Григорій Сковорода намальований, бачиш? Ти що, геть здурів зі своїми черепашками?! Навіщо ти мені сунеш цей скляний непотріб на решту?! У мене Степаниді погано, їй води треба, а не твої біжутерії! Думаєш, якщо я з іншого району, то мене можна надурити на вашому дикому базарі?!

— Пані Мерседес! — гукнула Софілада, пробиваючись крізь натовп цікавих інопланетян, які зібралися подивитися на це безкоштовне шоу. — Облиште чоловіка, він же зараз синім полум’ям загориться!

Торговець різко перевів усі свої три ока на Софіладу і щось тихо забурмотів собі під довгий обвислий ніс. Напевно, перелякався, що до пані Мерседес приєднається ще одна така ж сама незрозуміла покупчиня. 

Голова ОСББ різко обернулася на голос. Її обличчя миттєво просвітліло, а леопардові плями на халаті, здавалося, навіть засяяли від радості.

— Софіє! Ох! Слава Богу, ти жива! — вона радісно сплеснула руками. — А ми тут вийшли з того блискучого кола, дивимось — базар! Ну, я й вирішила, що треба Степаниді валідолу прийняти і купити водички, бо в неї тиск стрибає від усіх цих незрозумілостей. Я йому валідол показала і кажу: «Водичку давай!», — вказала вона на кілька пляшечок, які стояли на прилавку. — А цей синій аферист мій валідол забрав та ще й наші гривні брати не хоче! Уявляєш?! Каже, це не валюта! Я йому зараз покажу «не валюта»! 

— Софі! Кицю моя! — Макс, спочатку почувши голос колишньої, а потім і побачивши Софіладу, також миттєво активізувався. Він розштовхав натовп інопланетних роззяв, вискочив наперед і спробував зробити героїчне та трагічне обличчя одночасно. — Я знав, що знайду тебе! Я пройшов крізь пекло! Нас закинуло невідомо куди! Але я думав лише про тебе! Весь час хвилювався, як би тебе знайти і благати про прощення! Я зрозумів усе, Софіладочко! Я був неправий! Ми маємо бути разом! Ти і я! Я ж кохаю тебе!