12

Не думала, що коли-небудь зможу переспати з чоловіком, якого знаю менше доби. І це буде найкращим, що зі мною сталося за останні роки.

Я справді ні про що не думала, тільки відчувала. Його губи, руки, подих, тихий шепіт. Навіть не одразу розчула: «Страшенно тебе хочу». У відповідь лиш муркнула щось, ближче притискаючись до його грудей, запускаючи пальці в його й без того розтріпане волосся, таке саме жорстке, як і його характер. Не збагнула, коли він встиг перенести мене до спальні, лиш здригнулася, відчувши спиною холодні простирадла.

Це все було так… нереально, під дією адреналіну в крові. Та й пообіцяла собі ні про що не думати, то ж просто насолоджувалась.

Навіть зараз, лежачи головою на грудях у Савицького, гнала геть думки, що починалися з «А що далі? А якщо… А може… ». Байдуже, якщо Савицький спробує вколоти. Я не сприймала це все, як початок чогось більшого. Скоріш, як несподівану пригоду. А після зустрічі з колишнім, це стало своєрідною терапією.

Згадка про Миколу все ж змусила розплющити очі та насупити брови. Знову доведеться вшиватися. І куди на цей раз? Може, варто вже чкурнути за кордон? Хоч на місяць. А там далі видно буде…

— Що ти там знову собі накручуєш?

Теплий палець торкнувся перенісся, розгладжуючи зморшку, і я припідняла голову, щоб зустрітися поглядом із допитливими блакитними очима.

— Не можу зрозуміти, як він мене знайшов, — зітхнула. — Я ж нікому не казала. Тільки найближчій подрузі.

— В мене інше питання… Якого біса ти від нього ховаєшся? Написала б заяву про переслідування, суд видав би постанову, в якій заборонив би йому до тебе наближатися…

— Це все дуже класно звучить, поки не доходить до практики, — похитала я головою. — Думаєш, не писала? Та кілька разів. То він притягував усіх можливих родичів і друзів, які «підтверджували», що він в той час знаходився з ними. А поліція потім скеровувала до лікарні запити, чи не знаходжусь я на обліку в психіатра та нарколога.

— А до психіатра потрібно твоєму колишньому. Скільки ви вже не разом?

— Майже вісім років.

— Серйозно? Тоді йому точно потрібен спеціаліст. А тобі – класний адвокат, який доведе справу до суду.

— Мабуть, — не стала сперечатися.

— Так, із цим розберемося потім, а зараз – сніданок!

Він енергійно скотився з ліжка, схопив штани та, на ходу їх вдягаючи, пострибав до дверей, викликавши в мене веселий сміх.

— Ну, ні, — похитала я головою, шукаючи очима свій одяг. — Зіпсувати ще й його я тобі не дам. Будеш хіба допомагати.

— Годиться, — серйозно кивнув та зник за дверима.

От же ж…

Вдягнувши спортивний костюм на голе тіло, поспішила слідом. Та, як тільки увійшла до кухні, завмерла, почувши мелодію вхідного дзвінка. І згадала про розмову з орендодавицею. Мабуть, вона вже готова переселити мене до іншого будиночка. А я… вже не була впевнена, що хочу.

Повільно підійшла до телефону, не поспішаючи його брати. Здригнулася, коли над моїм плечем з’явилася голова Савицького.

— Чого ти на нього дивишся, ніби він зараз зірветься? — спитав зацікавлено.

— Тобі здалося, — ніяково відповіла. — Це дзвонить пані Марія, якій я повідомила про помилку в розселенні. Напевно, вже розібралася…

Мене розвернули, тримаючи за передпліччя, змушуючи підняти очі.

— А ти хочеш… — вдивляючись в мої обличчя, мовив, — переїхати?

Від його важкого погляду по шкірі розбіглися мурахи, а серце пришвидшило темп. Наважилася, ледь хитнувши головою. І завмерла, в очікуванні реакції.

Телефон за моєю спиною знову задзвонив, і Мстислав, не відводячи від мене очей, простягнув за ним руку, провів по екрану та підніс до вуха.

— Доброго ранку, пані Маріє, — твердо мовив. — У нас тут все добре, і, якщо ви не проти, ми поживемо разом…. Ага… Так… Бо, знаєте, письменники повинні триматися разом… Ні, нічого не потрібно…. І вам гарного дня. До побачення.

Здавалось, я навіть не дихала, поки він не відклав телефон. А тоді торкнулася долонями його оголеного торсу, піднялася навшпиньки й притислася до його губ своїми. Одразу ж опиняючись в міцних обіймах, а за мить вже на столі. Про сніданок згадали ще не скоро…