1

— Я нікуди звідси не піду! Тобі треба, от і вали!

Вже охрипла, доказуючи цьому слабому на голову, що будиночок забронювала мало не місяць тому! Про все домовилась із власниками! А от цей пройдисвіт якого дідька тут забув — ще велике питання!

— Я заплатив гроші! Тут нікого, крім мене, бути не повинно! — доказував чоловік, мало не в лице мені тикаючи своїм айфоном. — Подивіться, ось переписка, квитанції про сплату, адреса!

— Ще раз вам кажу, у мене є все те саме! — може сотий раз повторила, склавши руки на грудях. — Хіба я винна, що через цю скажену грозу відключили електрику, і нема навіть де зарядити телефон?!

Ми стояли напроти, спалюючи один одного поглядами. Не знаю, наскільки страхітливо виглядала я сама, але цей неголений, широкоплечий і височенний чолов’яга нагадував якогось анархіста. І жижки таки трусилися. Та вигляду я не подавала. Моя машина вгрузла у багнюку майже за кілометр звідси, і йти до неї під дощем, коли над головою гримить та блискає — та хай краще мене тут уб’ють, за те в теплі.

Чоловік зітхнув, зморшка між його темними бровами трохи розгладилась, і він, провівши по каштановому волоссі долонею, мовив:

— Добре.

Я вже майже розслабилася, видихнувши, та коли він продовжив, була готова запустити в нахабного здорованя своєю валізою.

— Як тільки включать світло, зарядите телефон, викличете таксі та звалите. Інакше, зранку я подзвоню в поліцію, хай з вами розбираються.

Я аж задихнулася від люті.

— Знаєте, що?! Та це я поліцію викличу!

— Добре.

— Добре!

Він підняв з підлоги спортивну сумку, закинув її на плече, підхопив другу, схожу на комп’ютерну, та попрямував углиб будинку.

— Куди це ви пішли?! — не зрозуміла я, ідучи слідом.

— Влаштовуватись у СВОЇЙ спальні.

— Але ж тут вона тільки одна!

— Так, і вона – моя.

Ах ти ж одоробло! Ну, ми ще подивимось, хто кого! Хай тільки дадуть електроенергію!

Так і знала, що їхати в гори весною – ідея не дуже. Вітри, дощі. Краще б на південь гайнула, до моря. Але ж планувала не вилазити з цього прекрасного дерев’яного дому, сидіти коло каміна, попиваючи какао, та писати свій третій любовний роман. Не відпустка, а мрія. Але цей індик набундючений все зіпсував! Тепер купу часу доведеться згаяти. Поки поліцейські розберуться, поки протокол складуть… Нервових клітин скільки втрачу, потім на відновлення того тижня мало буде!

А ще ж треба дочекатися світла, чорт забирай.

Старий годинник з зозулею, що висів біля вхідних дверей, раптом закряхтів, змусивши мене підстрибнути. З маленького віконечка висунулась дерев’яна пташечка, щоб сповістити про третю годину дня.

— Тьху на тебе, — пробурчала я та, підхопивши валізу, пішла оглядати дім.

Фотографії мені скидали, тому сяк-так я вже орієнтувалася. Десь тут має бути вітальня з тим самим каміном. Якщо незваний гість зайняв спальню, то доступу до цієї прекрасної кімнати він не отримає! А на кухні має бути газова плита, тому, не зважаючи ні на що, какао буде!

А з нахабними анархістами розберемося потім! Хай навіть носа не показує до приїзду копів.

Та чоловік, ніби тільки й чекав, щоб зробити пакість, виріс на порозі, як тільки я дотягла валізу до дивану.

— Я планував попрацювати біля каміну, поки ноутбук не розрядився, — заявив і оком не змигнувши.

— А я планувала ніколи вас не зустрічати!

Стріпнувши волоссям та не відводячи погляду від чоловіка, вмостилася в найближчому до каміна кріслі.

— Ви зайняли спальню, там і сидіть, поки поліція не виставить вас звідси разом із манатками, — заявила, злорадно шкірячись.  

Ніздрі гостя роздулися від обурення, брови насупилися. Щось пробурчавши собі під ніс, розвернувся та пішов геть.

— Неотесаний дикун! І хто його тільки виховував, того неандертальця?!

— Відьма, — донеслося з коридору, і я прикрила рот рукою, щоб не розреготатися.