Ніч, якої не було

Розділ 1. Фотографка, яка вміє мовчати

Мене звати Оксана Мельник, і я не вмію мовчати.

Це не скромність і не жарт. Це медичний факт, який могли б підтвердити моя мама, троє вчителів української літератури, директорка школи й хлопець на ім'я Славік, що кинув мене в десятому класі зі словами: «Ти навіть уві сні розмовляєш».

Я розмовляю, коли нервую. Коли радію. Коли сумую, коли їм, коли веду машину і коли фотографую. Особливо коли фотографую.

— Так, наречена, підборіддя трошки вгору! Ще! Ще! Ні, тепер ви схожі на гуску, яка побачила літак, опустіть! Ідеально! Наречений, не дивіться на неї так, ніби вона винна вам гроші, дивіться так, ніби вона вам їх віддала!

Гості засміялися. Наречений теж. Я натиснула на кнопку, і кадр вийшов саме таким, як я хотіла: живим. Він сміється, вона дивиться на нього, а позаду над вербами сідає вересневе сонце, гаряче й руде, як моя голова.

За це мені й платять. Не за камеру, камеру може купити будь-хто. А за те, що на моїх фото люди не стоять, як у черзі в податковій.

Весілля було в заміському ресторані над озером під Києвом. Сто двадцять гостей, тамада з голосом, від якого лопалися келихи, і мама нареченого, яка за вечір шість разів перевіряла, чи я сфотографувала її нову брошку.

Я сфотографувала. Шість разів.

О дев'ятій вечора впав торт. О десятій посварилися свідки. О пів на одинадцяту наречена плакала в туалеті, бо в неї розійшовся корсет, і я зашивала його нитками, які завжди ношу в рюкзаку разом із пластирами, шпильками, льодяниками й маленькою пляшкою коньяку для екстрених випадків.

— Звідки у вас усе це? — схлипувала наречена.

— Сонечко, я знімаю весілля шість років, — сказала я, тримаючи нитку в зубах. — Я бачила, як наречений утік через вікно, а потім повернувся через двері, бо забув телефон. Я бачила, як свекруха наступила на фату і впала в фонтан. Корсет — це ще не трагедія. Трагедія буде, якщо ви вийдете з заплаканими очима, а я вас так сфотографую. Тож дихайте. Видих. І посміхніться мені.

Вона посміхнулася. Я зробила кадр прямо в туалеті, на тлі кахлю з рожевими фламінго. Через рік вона скаже, що це її улюблене фото з весілля.

Так завжди буває.

Додому я поверталася після першої ночі.

Лимончик Другий бурчав на трасі так, ніби мав власну думку про мої життєві рішення. Він жовтий, маленький, з наклейкою-ромашкою на задньому склі і характером, як у старого кота. Лимончика Першого я поховала навесні посеред Московського мосту. Він просто зупинився, зітхнув і помер, а я сиділа всередині й ридала, поки за мною сигналили п'ятдесят машин.

Марта тоді приїхала на таксі з термосом гарячого чаю. Вона завжди приїжджає.

Марта — моя найкраща подруга з дев'ятого класу. Це вона придумала наш секретний код. «Передай привіт Лимончику» означає «забери мене звідси, мені погано». Ми користувалися ним на нудних побаченнях, на днях народження чужих тіток і один раз, минулої осені, коли все було по-справжньому страшно.

Про ту осінь я не люблю згадувати. Тоді Марта втратила пам'ять, вийшла заміж за похмурого адвоката, якого я назвала графом Дракулою, і ледь не загинула через власного батька. Тепер її батько сидить. Граф Дракула виявився найкращим чоловіком на світі. А в травні вони одружилися вдруге, і я фотографувала їх на три апарати одночасно і ревіла так, що зіпсувала половину кадрів.

Тепер Марта щаслива. Вона малює дитячі книжки, сміється й варить каву з корицею для свого Ростислава. А я щасливо їжджу на чужі весілля, бо своє мені поки ніхто не пропонував.

Зате мене чекає Пончик. Рудий, товстий і такий самий балакучий, як я. Ми з ним розмовляємо щовечора. Він нявкає, я відповідаю, і обоє вважаємо, що виграли суперечку.

На трасі було порожньо. Я ввімкнула радіо, підспівувала якійсь пісні про розбите серце і ловила себе на тому, що щоразу, коли проїжджаю зупинку з облупленим дашком, у мене холонуть пальці.

Бо я пам'ятаю ту ніч.

Тієї ночі я сиділа в чорному позашляховику з тонованими вікнами. На мені була піжама з динозаврами, пуховик і гумові чоботи на босу ногу. За кермом сидів бандит.

Справжній. Лисий, з тонким білим шрамом через верхню губу. Про нього писали в новинах. Його заарештовували за вбивство, якого він не вчиняв, і відпустили під заставу, яку за нього заплатив адвокат.

Гордій Сокіл.

Ми дві години чекали на тій зупинці з вимкненими фарами. Він сказав: «Якщо вона вийде з лісу, вона вийде тут». Я спитала, звідки він знає. Він не відповів. Він взагалі мало відповідав.

А я говорила.

Я розповіла йому про Пончика. Про Лимончика Першого. Про те, як ми з Мартою в одинадцятому класі пофарбували вчительці фізики двері в рожевий. Про свою маму, яка досі вважає, що фотографія — це не професія. Про весілля, на якому наречений виявився одруженим. Про те, що в динозаврів на моїй піжамі є імена, і середнього звуть Аркадій.

Я говорила, бо мені було страшно. Бо десь у лісі за цією трасою була Марта. Бо поруч сидів чоловік, від якого всі нормальні люди тримаються подалі.

Десь на другій годині він уперше повернув до мене голову.

— Ви колись мовчите? — спитав він.

Голос у нього був низький і рівний. Без злості. Ніби йому справді було цікаво.

— Ні, — сказала я чесно. — Ніколи.

Він довго дивився на мене в темряві. А потім зробив дещо дуже дивне.

Він усміхнувся.

Не широко, лише кутиком губ, і шрам на губі ледь вигнувся. Але я помітила. Я фотографка, я помічаю такі речі.

А тоді з лісу вийшла Марта, боса й мокра, і більше я про нього не думала.

Майже.

Він подзвонив мені вдруге взимку.

Невідомий номер, одинадцята вечора. Я подумала, що це клієнтка, яка хоче перенести фотосесію, і відповіла бадьоро:

— Оксана Мельник, весільна фотографія, слухаю вас!

— Це Сокіл.

Я впустила ложку в каструлю з борщем.

— Звідки у вас мій номер?

— Ви дзвонили Ростиславові з нього тієї ночі. Двадцять три рази.

— Двадцять один, — машинально поправила я. — Що вам треба?

Пауза. Я чула, як він дихає. Повільно, рівно. Так дихають люди, які вирішують, чи казати те, що збиралися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше